ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
Леся ОЛЕНДІЙ
Надпий із мого горнятка кави. Цю ріку нам призначено переплисти разом. Ми блукати могли б із тобою світами. Але загубились у квітнику для двох. Хтось із нас схибив більше, ніж дві тисячі років тому. Тоді, давно, ще до народження Христа. І тепер ми разом волочимо цю втому, якій не видно ні краю, ні кінця. Хотіли літати - поламались крила. Хотіли бігти - місць для підзарядки вільних нема. Ще молодість на захід не закотила, а ми вже гортаєм наше прадавнє буття. Ей, зупинися, я хочу перевзутися у завтра. У майбутнє, в яке туга не прийде. Однак ти мене не чуєш і мчиш собі далі. Давно забувши про власне "я". Пролітають дні, місяці, роки. Де ж воно те світле, що колись обіцяв? Порохом вкриваються плани, пліснявіють надії. Сьогодні те ж, що й вчора...
Стоп! Дубль два.
Віддай мою каву. Цю ріку я перепливу сама. Мандруватиму далекими невідомими світами. Не треба мені твого квітника. Кажеш, ми знайомі більше, ніж дві тисячі років. Але я не пригадую твоїх кроків. Я ніколи не чула твого голосу. Не бачила твоїх очей. Твоє тіло - молоде, а в рухах - стареча втома. Ти вже нічого не чекаєш від життя. А лечу. Біжу. Я поспішаю. Мені кожна мить, чуєш, кожна мить дорога. Не хочу з тобою згадувати минуле. Закриваю двері. Іди собі далі сам. Мені - направо. Потім наліво. Далі дорога пряма. Так багато ще планів і задумів для реалізації. І все треба встигнути сьогодні. Сьогодні. Бо там, де фініш... там усе так банально. Там вже шансів на перезавантаження нема.
Foto Lesia Olendii
Недоречність
або Пікассо у Львові
Туристичні маршрути, місця і міста набувають особливої ваги і цікавості для мандрівників у зв'язку з уславленими особистостями, які там народилися, проживали чи бували.
Пройтися кімнатами львівського помешкання, де жила і якими ходила українка, яка співала в найвідоміших операх світу, ковзаючи поглядом по речах, яких торкалися її руки, сценічному костюмі "Мадам Батерфляй", вбрана в який вона власним талантом і власними здібностями у міланській"Ла Скала" подарувала нове життя опері Пучіні. Вслухатися в голос Соломії Крушельницької, що лунає в стінах її помешкання зі старої платівки, відчувачи її невидиму присутність і власне хвилювання.
Черпнути згусток позитиву, що струменить від львівського пам'ятника художникові-самоукові Никифорові Криницькому.
"Никифор Епіфаній Дровняк, знаний також як Никифор Криницький - художник, чиє ім'я стоїть в одному ряду з іменами художників-примітивістів Ніко Піросмані, Анрі Руссо, Марії Приймаченко...
Народженого у містечку Криниця лемка Никифора під час операції "Вісла" кілька разів вивозили з рідної землі. А він щоразу пішки повертався назад...". Никифор Дровняк до Львова має стосунок лише тим, що він, убогий за життя, без освіти, але надзвичайно талановитий український художник заслужив собі посмертне вшанування в українському місті мистців.
Весело пірнути рукою в кишеню скульптури популярного у ХІХ столітті австрійського письменника Леопольда фон Захер Мазоха, наклади книжок якого в той час перевищували наклади Толстого, Шевченка та інших знаних авторів разом узятих. О, цей своє увіковічнення в місті левів заслужив фактом свого народження тут.
Список можна продовжувати. Серед застиглих у львівських скульптурах постатей приналежні до Львова художник Іван Труш і письменник Іван Франко, історик та президент УНР Михайло Грушевський, композитор Володимир Івасюк, відновник українського книгодрукування Іван Федорович (знаний як Іван Федоров) ... Інші "прописалися" в західноукраїнському місті власним вкладом в національну історію, літературу, культуру - Степан Бандера, Тарас Шевченко...
І серед усіх цих українських скульптур-постатей вирізняється одна, яка немає ні найменшого стосунку до українського Львова - світового імені художника Пабло Пікассо. Її приписують до цікавинок туристичного міста. Збита з пантелику, намагаюся віднайти в комірках власної пам'яті бодай найменший вузлик зв'язку. Анічогісінько. Можна вигадати безліч пояснень з'яви скульптури Пікассо біля однойменного львівського клубу - любов'ю численних шанувальників іспансько-французького художника в історичному українському місті, пропагандою позбуватися залежності від куріння, або й що Пікассо, який, що найреальніше 99,9% із 100% навіть ніколи не здогадувався про існування такого міста, дуже мріяв у ньому побувати.
Пам'ятник цікавий, так. Скульптурний Пікассо ідеально відтворює образ свого уславленого покійного оригіналу. А далі в пізнавальності пробіл. Бо український клуб "Пікассо", скільки б світлин художника не вивішував, однаково ніколи не зможе похвалитися тим, що багато років тому в його стінах, нехай й під іншою вивіскою кавував маестро Пікассо. Жодної прив'язки до міста. Жодних реальних зачіпок між Львовом і Пабло Пікассо. Доречність його пам'ятника в українському туристичному Львові така ж сама як могла б бути доречність пам'ятника Соломії Крушельницькій у французькому туристичному містечку Мужен (Mougins), де проживав Пікассо і де ніколи не бувала українська оперна діва. Скульптури Крушельницької на альпійському Лазурному березі немає. Бо там про неї навіть не знають. Так само як у Львові не знають про приналежність Пікассо до галицького міста. Однак...
Фото google.com та Lesia Olendii
Відродження
(Уривок із роману "Ефемерія", відзначеного спецвідзнакою міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова")
Місце падіння у минулому неприступної фортеці її чуттєвої відчуженості, не так давно підтятої руйнівним вогнем пристрасті - Умбертіде. Іронія долі: жіноча фортеця впала неподалік нездоланних мурів фортеці історичної. Географічно Умбертіде притиснулося до Перуджі тісніше, ніж Свірж до Львова, а від Риму його віддаляє майже така сама відстань як центр Прикарпаття Івано-Франківськ від українського міста левів. Її природна чуттєвість відродилася майже так само як постала з руїн реконструйована історична ідентичність середньовічної фортеці La Rocca Umbertide. Із Зоряниних грудей вирвалися ридання і потужними схлипами накрили збентеженого Джакомо. Він погладив її волосся, зазирнув у вічі, в погляді застигло німе запитання.
- Я знову живу, Джако… - Сльози виштовхували з її тіла кількарічний захований на дні серця біль, віджилий і невідомо навіщо бережений зв’язок із давно померлим Віктором. Звільнялася від старого для нового. Не заглиблювалася в думки про те, що принесе новонароджена пристрасть, добровільно стрибала в її сіті.
Фортечно-замково-палацова архітектура – спільні Зорянині з Джакомо фотографічні зацікавлення. А, якщо пощастить, то ще й арт-мистецькі. У той пам’ятний момент пристрасного вибуху їхніх торкально-чуттєвих стосунків у готелі Умбертіде, у галереї La Rocca Umbertide експонували сюрреалістичні полотна одного з визначних творців італійського живопису ХХ століття. Сюрреалістичний лозунг «кохання, краса, бунт» свіжою хвилею увірвався в їхні життя. Перша зустріч від отого пам’ятного «… ще побачимось», сказаного ним у Кракові. Відтоді злетіло три місяці – час нарощування пристрасті інтернет-спілкуванням. Тему останніх новин у світі фотомистецтва вони терли так ретельно як труть українки до Різдва мак у макітрі. Вона накривала його власними враженнями і думками про «Українців серед гір і в міському смогу» залюбленого в українські Карпати і гуцулів французького фотомайстра, «Культурні химери Львова» українця, львів’янина, якому власним фотоапаратом акомпанує його дружина, «Лоліт» (що за віком давно перескочили лолітівську незрілість) уславленого українського фотомитця без постійного місця проживання на карті Батьківщини. Він освіжав її знання у світі європейського фотомистецтва. Нерідко їхнє чатування завершувалося його монологом на тему «ню» чорно-білих вишуканих геометричних експериментів із тілом міжнародно знаного французького фотографа-архітектора Еріка Марріана. Зоряна читала Джакомове бачення-трактування, прикипала поглядом до прикріплених фотокопій майстра, що він так ретельно просвічував як рентгенівським промінням. Читала - дивилася, дивилася-читала. Проникала зором між лініями, що ніжно окреслювали жіночі зваби. Температура її тіла повсякчас змінювалася: її кидало то в жар, то в холод. Вона гарячіла всередині. У її жіночому єстві розтікалося, розпалюване ним, нестримне бажання любострастя. Чотири роки минуло відтоді як востаннє наповнювалася схожими відчуттями. Здавалося, вони так само безслідно відійшли від неї як Віктор. Після його зникнення-загибелі в Альпах перетворилася на безчуттєву істоту. Почуття самозацементувалися. Перестала реагувати навіть на їхні грайливі фото, нацокані на острові Санторіні – світлі спогади шлюбних мандрів. Із них завжди усміхався до неї русявий зеленоокий український американець. Чоловік, який був її у часі, що розсіявся як марево.
