"ОПІУМ" ЕНЕРГЕТИКИ ТА ПОЗИТИВУ

"ОПІУМ" ЕНЕРГЕТИКИ ТА ПОЗИТИВУ

Хто прийшов минулого теплого липневого п'ятничного вечора

у Хмільний дім Роберта Домса, той пірнув в океан потужної енергетики, гарного настрою та "опіумної" музики.

Я йшла туди цільово на концерт гурту "Опіум". І не сама, а з друзями. На їхніх концертах не була давно. Саме афішка в соцмережі, яка повідомляла про святковий виступ гурту з нагоди святкування їхнього Дня народження привела мене в Хмільний дім Роберта Домса. Дорогою витягувала з пам'яті музику і слова знайомих пісень і заздалегідь смакувала потужні нотки "опіумного" поп і мелодійного року з новими, ще нечутими мною текстами. А тексти Олександра Іващука - не просте нашарування рим. Вони зі змістом - "фантастика в стилі Бредбері прихильності долі свідчення", і з спонуканням до роздумування над одвічним "Камо грядеш", і з палахким вогнем пристрасті "як могла спокушала, віддавалась до кінця. Та чомусь не залишалась... може щось в житті не склалось"... 

http://opiumband.com/
З гуртом "Опіум" (Opium) і, зокрема, з його вокалістом Сашком Іващуком Oleksandr Ivashuk знайома кілька років. Запізналися ще коли працювала у Львові у Клубі моди "Моя ЛІНіЯ". Завдяки моїй ініціативі, у співпраці з їхнім тодішнім менеджером Тетяною Назарук, "опіуми" створили потужний музичний настрій в рамках зорганізованого Клубом моди "Моя ЛІНіЯ" шоу-показу "Конотопська відьма" дизайнерів Наталії Міщенко та Уляни Недошитко. Здається, то був 2010 рік. 

Перебуваючи на цьогорічних літніх вкаціях в Україні, не могла пропустити нагоду, послухати гурт "Опіум" наживо, надихнутися енергією їхніх пісень і музики. І вони зробили мій вечір мальовничішим й емоційнішим за очікуваний -  оп-п-па-па яка приємна несподіванка - до вокалу й гітари Олександра Іващука (vocal, guitar Oleksandr Ivashuk), ударних, перкусії Антона Мінчука (drums, percussion Anton Minchuk), басу Сергія Сердюка (bass Sergiy Serdiuk) та гітари Остапа Ільчишина (guitar Ostap Ilchyshyn) додалося звучання скрипки Христини Шпек (violin Khrystyna Shpek). Новій учасниці гурту аплодували не менше, ніж її вокалістові. Попри вимоги виступу на "біс" всього гурту, слухачі додатково просили й про сольне звучання скрипки. І Христина Шпек подарувала нам таку приємність.

Рада новій цікавій зустрічі з гуртом "Опіум".  І, о, так,  "... у мене в плеєрі пісні вашої групи"... 

РУДИК

"Ангело, ти не можеш бути Лисичкою-Сестричкою у цій виставі", - слова виховательки прозвучали як вирок. На очі дівчинці навернулися сльози. Вона так мріяла зіграти в дитячій казочці "Рукавичка". І хоча роль в ній була незначна, без особливих характеристик звірятка, лише Ангеліна знала як саме її втілити. Ніхто з дітей ніколи не лише не торкався, а й не бачив справжньої лисички. То звідки їм було знати характер диких хитрих тваринок?

На дідусевому подвір'ї в горах жив удомашнений лис. Дідусь віднайшов його на гірській дорозі кількамісячним малюком, оплакуючим загиблу матір і братика чи сестричку. За структурою тіла лисеня мало схожість з п'ятимісячним котиком, за поведінкою нагадувало котособачку. Воно як котик загортало за собою власні випорожнення. Але дідусів кіт Вуглик, названий так за свій чорнющий колір, як і всі його родичі, робив це лапками, а лисеня Рудик носиком. І як дідусів безпородний собака Петрусьо - не стільки охоронець оселі, скільки старий добрий друг господаря, дика тваринка також вітала улюблених господарів вдоволено облизуючи їхні обличчя. У спеку Рудик, точнісінько як Петрусьо, обожнював водні процедури. Бабуся наливала Рудикові воду у великий металевий тазик, що стояв у затінку біля оселі - там, куди не дотягався на своєму ланцюгу Петрусьо. Тривале спільне проживання зближенню домашніх і лісової тварин не сприяло. Петрусьо й радий був би подружитися з Рудиком, але той з ним лише дразнився. А поміж котом і лисом байдужість запанувала з перших днів співжиття. Вони ніби й не існували один для одного. Побачивши Рудика вперше, Вуглик проявив себе захисником території: його зазвичай тонкий хвіст роздувся, збільшившись втричі і нявкало непривітно зашипіло. Не отримавши від досі невідомої для нього істоти жодної відповіді - ні Петрусьового звичного гарчання, ні недружнього котячого сичання, Вуглик втихомирився і вирішив заприязнитися з Рудиком. Він увесь день вичікував лисеня біля усіх поверхонь, під які той ховався, втікаючи від котячих намагань спинити, вхопити, перевернути, покувиркатися, побавитися разом так як вони це робили з сусідським нявкалом Сніжком. Врешті втямивши, що Рудик до котячих забав
не надається, цілковито втратив до нього цікавість.
Енергійна і водночас дуже ручна лісова тварина Рудик був найбільшою дитячою втіхою Ангеліни. У люті різдвяні заметілі лисеня засинало під пухкою бабусиною периною в обіймах дівчинки. Шукаючи зручне місце на ліжку, Рудик мостився так, аби йому було видно не лише всю кімнату, а й двері: приязнь приязню, а почуття безпеки понад усе.
Ніхто з дітей, крім Ангеліни, не був так близько знайомий з дикою лісовою твариною. І хто, крім неї, міг найреалістичніше відобразити лисячу хитрість у Рукавичці? То чому ж вона не могла бути Лисичкою-Сестричкою у цій виставі? Чому вихователька вирішила віддати роль казкового персонажа дівчинці, яка, на її думку, більше нагадувала лисичку своїм тонким видовженим носом. Яке значення мають власні риси, якщо однаково вбиратимеш маску? Про те, що насправді визначними при обранні Ніни на роль лисички були зовсім не її риси, Ангеліна довідалася лише кілька років потому. Батько Ніни працював на високій посаді в обкомі партії.
Роль Лисички-Сестрички Ангела тоді таки отримала. Але лише тому, що в день дитячого свята Ніна захворіла.
https://www.facebook.com/pages/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90/176567169149767?ref=bookmarks

ЛЕСЯ ОЛЕНДІЙ, уривок із оповідання "Люльки"

"ВИШНЕВА ВІХОЛА" ЧАСУ ЙОСИПА МАРУХНЯКА

"ВИШНЕВА ВІХОЛА" ЧАСУ ЙОСИПА МАРУХНЯКА

За енним поворотом років відчуття хиткості і примарності земного буття час до часу стискає лещатами безповоротності. І для цього не обов'язково дошльопати до сімдесяти чи відчути гіркий присмак втрати дорогої людини. Іноді достатньо нашарувати ще один день народження на ланцюжок попередніх. І тоді ранковим похміллям приходить не головний біль від надміру випитого напередодні вина, а усвідомлення того, що ось цей світанок у цю мить - найреальніше щастя. Бо скільки ще їх таких попереду - невідомо.  https://www.facebook.com/pages/Lesia-Olendii/630902830336841

Фотовиставка Йосипа Марухняка "Вишнева віхола" - авторська насолода усім і роздуми над усім, що вловлює зір і на що спрямовується об'єктив фотокамери. Цю насолоду і ці роздуми він нанизує на поезію свого улюбленого поета Богдана-Ігоря Антонича. Бо, як стверджує фотомитець, саме поезія Богдана-Ігоря Антонича "уже багато років спонукає мене дивитися на світ не просто, а трохи по-філософськи... У поезії Антонича є свідома стихія людського буття, міфотологічна фольклористичність, пов'язана з людиною і природою... " 

Вишуканий соковитий смак авторської вишні фотомайстер пропонує скуштувати усім бажаючим.  Але вишня - не персик, її елітний смак - із кислинкою - "Поєднання його (Антонича - Л. О.) поетичних рядків і моїх фотографічних картинок створюють певну нову емоційність, одне одного доповнюють". 

У того, хто створює певний творчий продукт і в споживачів цього продукту, сприйняття зазвичай різниться. У моєму сприйнятті "Вишнева віхола" Йосипа Марухняка виразно розпалася на дві частини - одна з них - яскраво барвиста ода життю і всьому живому, інша - похмуро містична, що спонукає до роздумів над тимчасовістю нашої присутності на землі. 

У тій частині експозиції, де фотомайстер у дуеті з уславленим поетом возвеличують красу життя, увагу, зокрема, привертають світлини - червоні голівки маків, що випинаються посеред зелені поля: "Горять скрипки в весільній брамі, на ній стобарвний прапор дня. Іду в захопленні й нестямі, весни розспіваної князь", стигле червоне яблуко спокуси з сльозинками роси на "носі" : "Захоплений дітвак, захоплений красою, один із тих бурлак, які живуть росою", сонце, що сходить над пшеничними засівами: "Та раптом чую: вище, тонше, стрункіше дзвонить ясна синь. Драконе місяцю, загинь! Ось білий бог ізходить - сонце"...

Світлини з елементами роздумів над плинністю життя -  жовта троянда на тлі цегляної стіни: "І радісне й сумне минає, мов примара. Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра", схилена  літами бабуся з родинним портретом "І день і вік однаково минають. Не задержать нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить", містична стара вигнута лавиця в парку, що знає безліч чужих таємниць:  "Тремти в цей вечір забобонний, мов астролог, дивися в зорі! Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних пригорне ніч, вогонь і море!"...

Загалом експозицію "Вишнева віхола" складає тридцять дев'ять самостійних за змістом світлин, серед яких та, що має найпряміший зв'язок із назвою - сільська хатина у віхолі вишневого цвіту: "Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем".

Нова фотовиставка Йосипа Марухняка "Вишнева віхола", що експонується у львівському італійському подвір'ї за адресою Площа Ринок, 6 - ще одна сторінка в творчому доробку фотомистця. 

 

Довідка

Йосип Марухняк - член Національної спілки фотохудожників України (НСФУ), художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України, член СОФУ (Світове об'єднання фотографів-українців), учасник та призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок.

ПОГОДА

Не запитуйте в мене, що це, бо я й сама не знаю. Щось таке. Сприймайте це як історію одного дня smile emoticon

ПОГОДА

Змучені спекою як погоднім болем, жадібно, мов риби, хапаємо ротом спарене повітря в надії відчути свіжий подих гір. "Як гаряче тут, у вас", - бідкається, стікаючи потом африканець. "Як в Африці", - відповідає йому італійка. А він заперечливо махає руками і вигукує: "В Африці такої спеки нема!". Над розімлілою від високої температури землею, нависає, мов розтоплена дровами пічка, липневе небо.
Благання дощу світиться в очах кожного, кому в приміщеннях прохолодніше, ніж надворі. Бажання зливається у спільне хотіння і в променях яскравого пообіднього сонця спраглий грунт скроплює короткотривалий сліпий дощ. Прибитий спекою порох підіймається з асфальту вгору і, зміксований з вологим повітрям, утворює нову недихальну масу, що лише під вечір пробивається ледь вловимим вітерцем із гір.
Спрагу не вгамовують ні вода, ні соки, ні фрукти, ні морозиво. І аж ніяк не хочеться пити рятівний гарячий чай. Кава з філіжанки на два ковтки залишає по собі приємний післясмак і дарує надію на те, що невдовзі спека мине. А воно так і буде - погода найнепостійніша і найзрадливіша жінка. У неї багато залюблених, чимало нею невдоволених і немало тих, які мовчки сприйиають всі її примхи, розуміючи, що вона ось така.
Foto Lesia Olendii.На фото - "Любов сильніша за будь-які погодні примхи"

ТОБІ...

ТОБІ...

Зрадлива матерія часу накладає на обличчя зморшки, на серце - шрами, випробовуючи на вірність даній один одному клятві. У намаганні зберегти історію кохання, що народжувалась під проливними дощами, листаємо сторінки спільного життя, загартовуючи територіальними розлуками, підтримуючи телефонними дзвінками.


Відчуваємо один одного на тонкій ниточці спільного бажання захистити спільне побутування від стороннього втручання. Пробачаємо один одному миті непорозуміння, не допускаємо в них образ, бо образи копають глибокі психологічні ями, із яких важко вибратись навіть канатними шнурами. 

В енний день прожитих спільно років
замість обіду біля озера подаруй нам
будиночок на колесах і поїдемо мандрувати. Із країни в країну, під сонцем, грозами, блискавицями, засніженими шляхами, де не тривожать пересуванням стільців за стіною сусіди, де виходячи з дому не треба маски вбирати. Туди, де повсякчас можна бути собою. Кохати...

Л.О.

ТЕРИТОРІЯ КОМФОРТУ

ТЕРИТОРІЯ КОМФОРТУ

Дожени того м'ячика, що самостійно котиться по дорозі і біжи з ним, вибираючи за керунком керунок. Не гнися під подувами миттєво налетілого вітру, погода зміниться - ти залишишся наодинці з собою. Тримай міцніше у жменях зерна свого часу, не розсипай по асфальту, вони там не вродять. Запиши у сьогодні своє завтра, отримай найголовніше з того, про що мрієш, не зважай на заздрощі навколо.
Приготуй сачок для метеликів і виловлюй ним із вузенького келиха миті минучого щастя - вони твоя оздоровниця. Не відмовляй друзям у зустрічах із-за лихої погоди - перед силою розуміння й підтримки відступають найгрізніші грози. Зміни ритм із вальсу на танго, дозволь емоціям взяти верх над розумом - почуття мають свої закони. Підійми голову вгору і вбери зіницями кольори вечірнього неба, вони полікують твій смуток і тимчасові болі.
У цій коловерті ти - лялька, але не маріонетка. Світ має одного батька  - не Джеппетто.  Гармоніюй земні закони. Не стискай у долонях повітря, яким дихаєш, аби тобі його не забракло, коли відкриватимеш ширші простори. Вікно твого бачення - не отвір у стінах будинку з замкненими віконицями, за ним - далекі, непізнані моря і гори. Фільтруй енергетичні потоки, що намагаються вибити зачинені двері комфорту - оберігай власну територію.

Л.О.