РОБЕРТА
Мить передумую те, що сказав мені про подругу нашої сім'ї мій чоловік, а в наступну розумію, що, попри власне егоїстичне неприйняття її вислизання з кола моїх близьких місцевих італійських подруг, перелік яких обмежується на "раз - два", страшенно рада за неї. Я вже навіть знаю, що при зустрічі вона запросить мене до себе в гості. Туди, куди ще минулого року ми з нею планували здійснити мандрівку. На католицьке Різдво, якщо не помиляюся. Не здійснили, бо кількома місяцями раніше в Роберти з'явилася її нова всепоглинаюча любов - енергійний собака Інтриго. Оте мале за віком, але достатньо великоросле, з довгою чорною блискучою шерстю, породисте гавкаюче створіння, потребувало максимальної опіки та уваги. Але радію я за неї насамперед тому, що моя італійська подруга достатньо сильна для прийняття такого непростого рішення.
Беру в руки стільниковий і строчу есемес:
"... Роберта, Марчелло сказав, що Ти переїжджаєш жити в Голандію. Це непросто і Ти - молодець, що зважилася. Я Тебе вітаю! Хотіла б побачитися з тобою. Гарного дня! Цілую!"
"Дякую! Звичайно, побачимося! Перед від'їздом я зорганізую вечірку. Обіймаю!".
"Ти мене не зрозуміла. Як у Тебе з часом цього тижня?"
"У неділю ввечері? На піцу?"
"З радістю! Почуємося!"
Беру в руки стільниковий і строчу есемес:
"... Роберта, Марчелло сказав, що Ти переїжджаєш жити в Голандію. Це непросто і Ти - молодець, що зважилася. Я Тебе вітаю! Хотіла б побачитися з тобою. Гарного дня! Цілую!"
"Дякую! Звичайно, побачимося! Перед від'їздом я зорганізую вечірку. Обіймаю!".
"Ти мене не зрозуміла. Як у Тебе з часом цього тижня?"
"У неділю ввечері? На піцу?"
"З радістю! Почуємося!"
"Знаєш, я подумала, скільки у мене залишилося в запасі років, аби просидіти їх у цій дірі? Я не знаю і не хочу, аби вони спливали тут, поки я ще достатньо енергійна. Можливо, я повернуся сюди, коли зістаріюся", - сповідується мені Роберта при зустрічі. Їй сорок шість. Я слухаю і киваю у відповідь. Погоджуюся, що в провінційній Іспрі, де ми проживаємо, надто нудно для таких як Роберта. І для мене також. Наші спільні з нею фотографічні вилазки не покривають потреби культурного простору. Тут, на місці, його майже немає. Хіба можуть культурно наситити виставки, лічені на пальцях однієї руки? Та й то лише художньо-фотографічні. Навіть, якщо це виставка картин із коровами та іжи з ними пензля Енді Ворхола, що експонувалася в іспрівській каплиці, у якій знаходяться поховання знатних місцевих італійців. У мене після такої експозиції розгорівся нечуваний апетит до художніх ексклюзивчиків. Віддалений присмак того, який відчувала після відвідання Театру-музею Далі в іспанському Фігерасі.
Але справа зовсім не в стиснутості культурного простору. Бо за культурними враженнями можна їздити по всіх околицях - у провінцію Варезе, де є театр, у Безоццо, де уславлений австралійський митець Rod Dudley щороку експонує власні картини та незвичні скульптури, у Лавено, у п'ємонтівську Арону... Зрештою, до Мілану, якщо добре подумати, не так вже й далеко - сімдесять кілометрів. А ще ми живемо на тлі неймовірної краси Альпійсько-Лагомаджорівських краєвидів. Щоправда, іноді гігантська водойма під назвою озеро Маджоре, перебравши дощової води, виходить з берегів і з прекрасної перетворюється в загрозливу. Восени 2014-го Лаго Маджоре наробило лиха в районі біля Робертиного будинку, затопивши підходи до нього. Тоді вона всією своєю невеликою родиною - із братом Марком та Інтріго на п'ять днів оселилася в нашій невеличкій квартирі. Але б тільки тієї біди!
Причина Робертиної іміграції в Голандію глибша і болючіша. Красуня Італія стає зоною відчуження для власних громадян, замикаючи їх у лещата тотального контролю. Заможні продовжують багатіти, усі решту хапаються за непевні ниточки виживання. Одне за одним закриваються приватні підприємства, не в стані витримувати податкового тиску. За півроку 2015-го лише в одній провінції - за українськими мірками районі - припинили існування 160 ПП. "Італія впевнено крокує до середньовічного устрою із чітким поділом на дві соціальних верстви - заможніх та вбогих", - зауважив одного ранку мій чоловік за недільним сніданком у старій кав'ярні Безоццо.
"Я сказала собі - basta! Не хочу більше працювати лише на харчування та оплату комунальних послуг. - Усе своє життя Роберта працює помічником стоматолога. - І ще, знаєш, мені не надто подобаються італійці. (І це мені говорить італійка!) Вони надто відособлені і закриті у власному світі", - зізнається Роберта. "Так, я також це зауважила", - Погоджуюся. І думаю, що мої подруги-італійки з тих, хто не замкнений лише на інтересах власної нації, землі, мови (серед італійців чимало шовіністів), а з тих, хто відкритий до іноземців. Такими є й найкращі друзі нашої сім'ї - кузен мого чоловіка та його дружина, які не втомлюються пізнавати світ за межами Італії, щороку проводять відпустку, відкриваючи для себе невідвідувані раніше землі Штатів.
Дивлюся на Роберту і розумію, що її рішення має фундамент, без нього вона б нікуди не рушила: у Голандії на неї чекає не поневіряння вулицями в пошуках орендованого житла. Вона їде не на порожнє місце. Там Роберта житиме в будинку свого давнього доброго друга, який неодноразово приїжджав до неї в Італію відпочивати - нічого з нічого не буває. Тому поки не віднайде роботу, зможе безоплатно користуватися його гостинністю. Це - неабищо. Крім того, можливо, а я їй цього щиро бажаю, там вона врешті зустріне свою нову пару. Із колишнім чоловіком, який залишив Роберту задля старої заможньої коханки, вона розлучена багато років, проте заміни йому так і не знайшла.
"... тут такі привітні і товариські люди і так багато гарних чоловіків, - пише мені Роберта з Голандії..."
Леся Олендій, Mia Italia. Відчуження
