Translate

вівторок, 29 грудня 2015 р.

КВИТОК НА ВИСТАВУ РАДОСТІ

КВИТОК НА ВИСТАВУ РАДОСТІ

За окулярами власного простору чужі булавки не колять. У світі приватного комфорту - здорове рівне дихання. Живіть собі в мирі і щасті, збудованованому власними руками. Ми пливемо у різні боки, у нас - мінімальні спільні дотики.  Окрім щирого побажання добра, мені до вас - ніщо. У мене - власні інтереси. Так чому так багато вам до мене? Я надто турбуюся про екологію, аби дозволити вашим випарам і газам увірватися на мою територію. Стережіться! У випадку підвищеної небезпеки вмикатиму сигнал "Sos!"  

У вашій склянці води - океанічні шторми. Скло не витримує напруги і розколюється навпіл. Усе було передбачувано. Навіть синоптики попереджали. Даремно. Ви їхні прогнози й застереження повсякчас ігноруєте. Ігнорували. І ніколи не розуміли, чому вас оминають сусідські кіт і собака. Не напружуйтеся, розриваючи перед іншими петарди словесних вогнів.  Життєва мудрість - найкраще щеплення проти лицемірства. Кому квиток на виставу радості? Щиро запрошую. Маю кілька вільних.

Приватному настрою негода не завада. Що там сьогодні за вікном - гроза і блискавка? Березень засипав кучугурами снігу? Несезонно в грудні дощ хляпотить?  Природа - господиня то ж нехай за її велінням буде абищо. Великим Митцем людству даровано вільну волю - радіти чи бурчати.  Навіть у всезагальній радості можна почуватись самотньо. Або ж навпаки. Життя кожного індивіда крутить власне колесо. Наливайте у келих спуманте. -  "Будьмо!" На порозі - Новоріччя і Різдво. Я вибираю душевність. 


29.12.2015

https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/?ref=aymt_homepage_panel

"ТекстOver" "Територія комфорту", "Заведи мотоцикл"

І ще... Як виявляється, у публікаціях в журналах-часописах 2015-й для мене завершився щойно нині.  Літературно-мистецький часопис "ТекстOver" дуже потішив. Вперше на широке коло читачів друковано мої "потоки свідомості"хоча дехто з нетерпінням чекає народження збірки такого жанру моїх творів. Отож у новому числі Текстover - "Територія комфорту" і "Заведи мотоцикл". Вперше - мої світлини. Плюс - рецензія на оповідання Ігоря Кручика "Ресторан "Крокодил": 

"...життя в людини – одне, і хто має право судити її за те, що поміж економічним виживанням і небезпекою на рідній землі вона вибирає благополуччя і спокій в Європі, а чи деінде? Лише Творець! Бо що одна людина може знати про іншу? 


- Та з патріотизмом буває кумедно, – я кивнув на ведмедя. – У нас, українців, давно вже виник такий різновид патріотизму: любов до Вітчизни здалеку. З Канади, Аргентини, США… Це кохання, наближене до ідеального, платонічного. 


Поміж світами тих, хто змінив країну проживання і тих, хто залишився – прірва..."


Читайте! Писала для вас!
http://tekstover.tk/wp-content/uploads/2015/12/TekstOver6.pdf

неділю, 27 грудня 2015 р.

ТУМАН

Оповідання - не найновіше. Але в блозі я його не друкувала. Тому, хто ще не читав - ласкаво прошу.

ДУМКА ЧИТАЧІВ
 
Нове оповідання повне емоцій та життя української письменниці-публіциста Лесі Олендій, авторки книг «Шляхами Академіка волі» і «Mia Italia».

Туман огорнув вечір густим молоком. Видимість закрило на відстань протягнутої руки. Повітряну молочну завісу хочеться відчути на дотик, взяти в долоні, пом'яти як м'яку іграшку, наповнену всередині невидимими зернятками для тренування пальцевих м'язів. Але туман просочується поміж пальцями, неспокоєм заповнюючи мізки, тривогою вливаючись у серце. Місто потонуло у зловісній молочній пелені, не розгледіти навіть парку навпроти будинку.
Ідеальна атмосфера для кривавих забав кіношних упирів, усілякої чортівні, а у даній реальності і для нечисті в людській подобі.

Тишу квартири порушує тільки звук годинника. Секундна стрілка поспішно оббігає коло за колом, додаючи хвилини до нових годин, розтягуючи час у реальність, розбиту навпіл. Маріанна сидить над тарілкою з холодними дерунами, до яких і не торкнулася. Навпроти стоїть тарілка з більшою кількістю дерунів.

Приготування їжі допомагає спрямувати думки в приємне русло. Коли ж кухню заповнює запах свіжоприготовленої страви, розкладає деруни в дві тарілки, сідає за стіл і занурюється в очікування. Невідривно дивиться на телефон, що лежить поруч. Американські вчені переконують її в тому, що вона - телефонна наркоманка, яка прагне покращити собі настрій. Маріанна не заперечує очевидного: її телефонна наркоманія триває увесь останній тиждень. Настрій могло б покращити навіть одне емемес від нього. Але тиша павутинням осіла не лише по кутках їхньої домівки, й загосподарювала у телефоні.

Без дзвінків, без будь-яких новин. Лише рахування днів і очікування. Мусить бути готовою до повернення свого воїна в будь-який момент. Щовечора готує його улюблені деруни з сиром. Щовечора свіжі. Ті, що залишаються, зранку згодовує сусідській кішці.

Туман заповнює її мізки.
Бере в руки пульт, вмикає телевізор. "... відбувся обмін полоненими".
Прикипіла очима до екрану. Серед десятка чоловіків заледве впізнала свого Сергія. Із запалими щоками, блукаючим поглядом, схожий на тінь. Але ж живий дух у тілі! Повернеться додому вона його відгодує, відігріє своїм коханням. І більше нікуди не відпустить. Нехай навіть світ перевернеться догори дрибки. Він вже своє відбув. Тепер інші мали б його там замінити. Хоча б і сусідський крутій Володька, якому довго вдавалося косити від мобілізації постійною відсутністю вдома. Аж врешті даішники на дорозі посеред міста повістку вручили.

Маріанна скинула в мисочку для кицьки холодні деруни, помила посуд. Витягнула з кладови відро, наповнила водою, намотала на швабру ганчірку: на Сергієве повернення підлоги повинні блищати чистотою. Від неіснуючих порохів вимивала всі кутки і закутки. Звідки тим порохам узятися, якщо так ретельно їхню невеличку квартиру Маріанна вичищає щоденно. Після підлоги взялася за протирання поличок. Затримала в руках фото їхнього одруження. Після трьох років цивільного шлюбу і п'яти років знайомства пішли у РАГС і розписалися. Без вальсу Мендельсона, без гостей. Лише він і вона. І працівники РАГСу за свідків. Стільки років разом, що всі оті церемоніальні врочистості сприймали як непотрібність. Ні він, ні вона не любили гучних святкувань. Надавали перевагу товариству один одного перед товариством навіть найближчих друзів і рідних. Відчували один одного з півподиху, півслова, півпогляду.

"Мишеня, ти - моє повітря", - щасливо сміявся, занурюючи носа в її волосся. Мишеням називав з дня знайомства, казав, що мишки - тендітніші і ніжніші за кицьок.

Наступного дня після одруження Сергій отримав повістку. До його призову на війну ставилися скептично. Захист Батьківщини вважав справою відповідальною і водночас непосильною ношею для свого кульгаючого здоров'я. Грижа хребта, яка час до часу паралізувала життєвий ритм, вкладаючи до ліжка - достатньо серйозна причина, аби медкомісія визнала його військово непридатним. Бо одна ситуація, коли його вдома скручує і зовсім інша, якщо це трапиться з ним десь на морозі, посеред поля.

Світ захитався, коли після відвідання всіх лікарняних кабінетів, приніс додому медвисновок про відсутність будь-яких болячок і придатність до військової служби. Його хвороби лікарі з відомих лише їм причин не помітили.

- Мабуть, грижа - надто мирна болячка, а гармат, вибухів і свисту куль вона лякається і втікає геть, не залишаючи по собі й спогаду, - віджартувався тоді Сергій на Маріаннині зітхання "Як же ж то буде?!" - А лікарі це знають, тому й не вважають її перепоною для призову на війну.

Маріанна безсило прихилилася до віконної шиби, за якою нічогісінько не видно. Густий туман запеленав світ її безпорадністю.

- Мишеня, ти чого аж так сильно розквасилася?! - Сергій підійшов до неї нечутно, провів пальцями по обличчю, витер вологу щоку. - На передову мене точно не відправлять. Я ж не стрілець, - втішав як умів. Слова його звучали переконливо. Але вона однаково хвилювалася: знала, що як треба буде, то він і стрілятиме. За спини бойових побратимів не ховатиметься. І ще знала, що за оті два місяці військивих навчань навиків володіння зброєю їх навчать.
- Не хвилюйся, ніхто нас без підготовки під кулі не відправляє, - телефонував їй з Яворівського полігону.

- Ти ж, коли на схід поїдеш, тільки на передову не пхайся, - благала.
У церкву щодня ходила, свічки ставила, вимолюючи найвищого захисту.  
Туман. Надворі тиша. У їхній квартирі - радість зустрічі. Він повернувся на ротацію. Не випускає її зі своїх обіймів, гладить волосся і мовчить.

"Розкажи, як воно там?" - Випитує, проводячи рукою по шорсткій неголеній щоці.
"Так як там у теленовинах не розповідають... пекло, Мишеня. Там - пекло", - цілує її маківку.

"Але ж ти повернувся з того пекла. Ти - живий, не поранений..."
"Мене твоя любов і твої молитви бережуть..." - Усміхнувся. І стільки смутку й гіркоти в тому усміху, аж їй моторошно.

Туман пеленає повітря, простір навколо, її почуття, її мозок.  Вдивляється у тривожну білизну за вікном. Ото вже справді сприятливий час для зведення порахунків. Нехай їх там, усіх на сході, небесні покровителі стережуть і бережуть.

Телефон запищав есемескою з невідомого номера. "Мишеня, я тебе кохаю!..". Серце схвильовано загупало в грудях ніби він щойно нашептав ці слова їй на вухо, ніжно відгортаючи волосся. Натисла виклик. "... із абонентом відсутній зв'язок".  

Воно й не дивно, що комунікація кульгає. Терористи ж стріляють, не вибираючи куди: по автобусах, будинках, дитячих садках, школах, магазинах, поштових відділеннях, відділеннях зв'язку... Хіба їм не однаково? Ті, у кого Бог - зброя і війна - живуть зовсім іншими цінностями. Психотропні препарати чи наркотики, якими їх накачуть, перетворюють людину в дикого звіра, якому невідомі ні розуміння, ні жалість, ні співчуття. Для них і власне життя ціни немає.

"І я Тебе кохаю! Ти - мій супергерой" - відписала і відправила есемес - з'явиться зв'язок, він його отримає. Чи той, хто надав йому власний телефон, аби міг надіслати вісточку коханій.

Як же ж довго він не телефонував, не писав їй, вона й лік дням загубила, коли це було востаннє. Інтернет волав про порятунок воїнів в Іловайську, писали про котел. Він також там був. Але він мовчав. Жодної звістки не надсилав, не бажав, аби надмірно хвилювалася. А потім "Бережи себе, Мишеня! Пам'ятай, я тебе кохаю..."

Через два тижні приїхав. Його зустрічала вся рідня, друзі, знайомі. Незнайомі. Людей було багато. Дуже багато. Тільки вона його не бачила. Хотіла побачити і не бачила. Як може бути певною, що то був він. Що в тій закритій домовині вони поховали її Сергія. Он кілька місяців тому в Дрогобичі батьки з сином у закритій труні попрощалися. Місяць потому юнак задзвонив їм із госпіталю. Прийшов до тями і відразу ж повідомив про себе рідним. Кого поховали не знають. А хтось же ж того чоловіка досі вдома чекає.

"Твой муж бил твьордим арєшком и пагіб как гєрой!", - голос з того  кінця слухавки належав не Сергієві. Але ж то його номер телефону. Вона не розуміє, хто це і про що говорить. Не хоче чути, не хоче знати того, що говорять.

Їх було троє: командир батальйону, Сергій і водій. Стояв густий туман. Туманило кілька днів. У мирний час синоптики б попереджали утриматися від далеких виїздів у таку негоду. Але там, де були вони, господарювало полум'я війни, розпалене оплачуваними Росією терористами. І вже давно підтримуване регулярними російськими військами. На погоду ніхто не зважав: одні клаптик за клаптиком намагалися відгризати чужі землі, інші своє боронили.

Туман затуманив дорогу і зір. "Туман - відкриті дверцята ворожої пастки", -  видзвонювали в голові дзвонами невідомо ким вкладені їй у вуха слова.
Збилися зі шляху і просто у ворожу засідку потрапили. Командира застрелили одразу. Водія у полон взяли. Сергія поранили. У ноги поцілили, рухатися не міг, але в полон потрапляти не бажав. Волів померти, аніж живим, хоча й раненим, добровільно на катування здатися. Повзаючи, відстрілювався до останнього.
"Твой муж бил твьордим арєшком і пагіб как гєрой!". Телефон впав на підлогу, його корпус розлетівся у різні боки, батарейка аж під диван покотилася. Байдуже. Краще без зв'язку житиме, аніж на дзвінки від наволочі кацапської відповідатиме.  

Чи це їй видалося - небо ніби хто підпалив: у червоний колір замалювалося. Ніби кров українських патріотів у себе ввібрало. Звичайно, видалося. Навколо ж сіється густий туман. Такий густий, що й парку навпроти будинку з вікна не роздивитися. Туман пеленає її серце, ниточками крутиться навколо мізків.
Квартира дихає свіжістю і чистотою. Скоро він приїде. Він вже в дорозі додому.

Маріанна щулиться від холоду. Деруни розм'якли, розлізлися і стали схожими на перегниле листя. Жінка у білому халаті бере її попід руку і допомагає піднятися з лавиці.

"Ходімо... не пора зараз тут відпочивати. Небо он знову на сніг затягнуло... а Сергій вже зачекався..."

Маріанна підняла голову і подивилася вгору. Зовсім нічого не видно. Простір потонув у густій пелені туману. Щасливо усміхнулася. Поруч із нею, тримаючи її за руку, йде Сергій. Вона до хрускоту стискає його пальці, аби переконатися - він тут, він із нею і більше нікуди від неї не поїде.  

"Сестричко, готуйте уколи! У хворої знову загострення", - Марія Яківна розминає посинілі від Маріанниного стискання пальці. Щиро жаліє її: молода жінка живе у власному світі, де коханий чоловік - разом із нею. Вона давно не пам'ятає, що він загинув у зоні АТО, захистивши побратимів, даючи їм можливість відступити, підірвав себе гранатою. Маріанна то зустрічає його з полону, то обігріває любов'ю під час ротації. У моменти найгірших проявів хвороби, коли туман божевілля навіює їй видіння смертей на лінії вогню чужих чоловіків як власного, втікає в лікарняний парк. Викладає на лавиці зібране з під талого снігу прогниле листя і каже, що то вона його улюблених дерунів із сиром для нього наготувала. Тоді Марія Яківна говорить хворій те, що та рада чути: "Ходімо... Сергій вже зачекався..." . А може й справді покійний коханий чекає не дочекається коханої дружини. Колись дочекається. Зараз же їхнє завдання допомогти їм зустрітися в її ілюзорному світі.
    
Туман збивається у хмарину, що розповзається на 250 км вгору, гігантську туманну хмарину на Марсі. Вчені ламають мізки над поясненням невідомого небаченого раніше явища. Лікарі психлікарні - над невідомими раніше проявами божевілля. Вибухами "Градів" туман стелиться над Україною.
0
SHARES
http://www.gazetaukrainska.com/ukra-nska-tal-ia/ukra-nska-tal-ia/dumka-chitach-v/tuman-opov-dannia-les-olend-i.html

вівторок, 22 грудня 2015 р.

СВІТ У ДОЛОНЯХ


"... Вона припинила писати. Вона зникла. Розчинилася у просторі Всесвітньої павутини. Не було її розгорнутих розповідей про мандри. Вона більше не вела навіть своїх щоденних позамандрівних ранкових коротких постів у блозі із звичним "Привіт, Людство! Сьогодні сонце зійшло о...", супроводжуваних інформаційними деталями і світлинами. Вона більше не писала, де саме в цей час знаходиться, о котрій прокинулася, яким це світання подарували Небеса тій місцевості. Тиша. Гукай - не догукаєшся. 
Прикипівши до монітору комп'ютера, він п'ятий день поспіль по кілька разів на добу перечитував її останнє послання 

"... Лапландія. Разом із подругою Крістіною мене занесло за простори цивілізації. У фінський відшиб Кілпісярві - кінцевий пункт європейського маршруту. Доставили нас сюди хаскі. на застелених оленячою шкурою санях. Сані одномісні, тому їхали ми з Крістіною окремо. Але ж яка втіха від добирання на такому транспорті! :) 

Кілпісярві - альпійське село і озеро в одній назві. П'яніємо від свіжості місцевого повітря. Не можу сказати з певністю, що його так фільтрує - гори чи близкість Північного Льодовитого океану, який знаходиться за 50 км звідти. Найголовніший пункт програми нашого перебування тут - подивитися Дорогу Заграви Північної. Раз! Покулупатися в історії - пройтися дорогою залишків німецьких укріплень часів Другої світової - два! Познайомитися з саамською народною культурою і заодно посмакувати їхніми стравами  - три. (Передбачаємо, що на задоволенні пізнати смак саамських страв доведеться більше потратись. Але ж як інакше?!) Що ще? Агооов, хто поблизу?! Хто з нами?!"

Анжело не знаходив собі місця. У нього починали здавати нерви. Живі сторінки Ельзиного блогу стали для нього саме тими ліками, що повернули йому радість життя. Це вона - постійно усміхнена, короткострижена чорнявка - своїми записами-спілкуванням з читачами витягнула його з депресивного стану нової реальності. Заглиблюючись в описи її мандрівок і майже детальних щоденних експресій, він віртуально мандрував разом із нею, ніби й не залежав від обмеженості руху. Півроку у її блозі, переглядах її відео жив разом із нею. 


Де ти, Ельзо? Що трапилося? Чому не пишеш, не розповідаєш про свої мандрівні будні, не ділишся власними враженнями від знайомства з саамською культурою? У тебе несправний таблет? У Кілпісярві поганий зв'язок? Напиши бодай щось, будь ласка, не мовчи! 


Кілька годин поспіль Анжело непорушно сидів біля столу, вдивляючись у монітор комп'ютера, вкотре перечитуючи її блог від найдавніших публікацій в надії, що коли знову дійде до її запису про Кілпісярві, над ним з'явиться новий. Найдовше зупинявся не на описах відвіданих нею територій, а її власних почуттях та емоціях від пізнання місцевого життя. 


"Балі. Сонце зійшло о 5.20. Зранку сильний приплив в океані і трьохметрові хвилі коло берега. La vista mozzafiato! (іт., - Захоплюючий вид). 

Знаю, ви, як і місцеві, поцікавитеся, чому мені так ранесенько не спиться? А я просто боюся, аби найцікавіше не пройшло повз мене. 
Учора познайомилася з дівчиною інструктора з серфінгу. Вона - з Куала Лумпур. Приїздила його відвідати. Сьогодні повернулася в Малайзію. Прощаючись із коханим дуже плакала. Розлука - то завжди сумно. Бо знаєш, що залишаєш і ніколи не можеш мати певності, що віднайдеш, коли повернешся".
"Зважилася спробувати серфінг. Коліна як після велосипеда. Але він - мій ключ до боротьби з панікою, страхом, лінню у найвідповідальніші моменти. Він перевернув мене з ніг на голову і поставив назад на ноги. 
Серфінг позбавляє багатьох страхів. Не лише страху води. Не вміючи плавати я з задоволенням серфінгую. Інструктор зумів подружити мене з океаном. Сказав, що для нього challenge вчити мене, бо я і плавати не вмію, і води боюся. Але виходить в нього на "ура". Я вже в захваті від океану, хвиль, води і всього решти. Було так класно, що не хотіла виходити з води. 
Біля мене китаєць катався і аж кричав "Уууууу!!! Китайський десант вже летить!" Було дуже кумедно. :) Напевно, в нього також адреналін стрибав як і в мене. Ах... відчуття ніби з'їла багато шоколаду, стрибнула з високого будинку і злітала в космос". 
"Потягнула ногу. Не вписалася  поміж двох автівок. Місцеві хлопці сказали, що будь-які болячки тут лікують традиційною медициною сенсеї: чаї, трави і все таке...
Вони взагалі вірять, що всі хвороби від вітру, а що не від вітру - саме мине".

Даремно. Нічого не змінювалося. Анжело відчував як ледве стримуване самовладання покидає його..."


http://www.dnipro-ukr.com.ua/


четвер, 17 грудня 2015 р.

ІГРИ П'ЯНИХ БОГІВ

ІГРИ П'ЯНИХ БОГІВ

За мотивами кінострічки Вуді Алена "Опівночі в  Парижі"

Вогнище догоріло. На попелищі минулих днів стогнуть обвуглені мрії, що не здійснились. Після бурі влігся пил доріг, що вдаль не повели. Мрії просять про реабілітацію, однак процентність опіків не сумісна з життям. Це називається садомазохізм - добровільне розп'яття власного й чужого (чи рідного?) життя. У Парижі - дощ.

Шукаєш глибоке пояснення тому, чому пояснення нема: Лібер із Венерою впилися і засвяткувались. Зустріч двох сторонніх - всього лиш їхня п'яна гра. І їм не втямки, що за дружнім застіллям, хильнувши надмір вина, поплутали персонажів. Розпалили небезпечне багаття: "3:1" чи "1:3" - некласична геометрична фігура. Почуття - не забавка: він - він - він - вона.


Вона не ділиться натроє і, розставляючи по місцях "він" і "він", розпалює високе багаття, у якому згорить те, що накрутили боги. І не тільки. У багатті згорять її почуття, що не ділилися навпіл. Пікаcсо, Хемінгуей - у кожного власна стезя. Її серце полонив письменник-сценарист із майбутнього. Поміж ними - прірва століть. І вона її збільшить, зваблена минулим "до...". 


У Парижі - дощ.  А поміж минулим і майбутнім - величезний клубок веселих ігр п'яних богів... 


17.12.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/?ref=aymt_homepage_panel

четвер, 3 грудня 2015 р.

СВІТ У ДОЛОНЯХ


Незабаром у грудневому номері популярного літературно-художнього журналу "Дніпро"...

"Життя - то не лише смачнющі солодощі, а й гіркі пілюлі. І навчитися ковтати гіркі пілюлі з усмішкою на вустах - мистецтво високого гатунку".

Леся Олендій "Світ у долонях"
http://www.dnipro-ukr.com.ua/

середу, 2 грудня 2015 р.

"ЛЬВІВ. КАВА. ЛЮБОВ"

"ЛЬВІВ.КАВА.ЛЮБОВ"


Нова збірка письменниць Львівського жіночого літературного клубу, цього разу від Видавництва КСД "Львів. Кава. Любов" - вже у продажу. 
У книзі зібрано оповідання авторок, закоханих в давнє українське місто левів із його брукованими вуличками та легендарними ароматами кави. У збірці кохання у кавовому Львові постає з-під пера Наталії Гурницької, Галини Вдовиченко, Дари Корній, Вікторії Гранецької, Ольги Деркачової, Ірини Хомин, Ніки Нікалео, Тетяни Белімової, Любові Долик та Лесі Олендій. 


Моя творчість у ній представлена оповіданням "Італійський нащадок":

"... Відпочивали  у Львові "На бамбетлях". Відколи разом, у цю кав'ярню зазирали часто. І не лише через близкість до її квартири. Тут їм було добре. Йому загалом імпонувала атмосфера цього давнього українського міста, в серці якого почувався як на землі да Вінчі. Дихання рідної країни на львівській площі Ринок відчув ще до того як вона розповіла йому, що усі ці будинки зведені його земляками з півночі Італії. 
- Але ж ти не любиш великих міст, а Львів - місто-мільйонник, - заперечила Софія, коли він вперше зізнався їй у своїй любові до Львова.
У відповідь загадково усміхнувся: - Неважливо, скільки людей живе у цьому місті. І так, я справді не люблю великих міст. Але Львів... то є Львів - Фабіо зачудовано роззирався навкруг себе. 
- Тобто? - Не вгамовувалася Софія, вимагаючи чіткого пояснення його відчуттів. Її власні почуття до Львова були родовими, в'язали її з містом невидимими ниточками як дитя з мамою. Вона навіть далеко від нього, заплющивши очі, гуляла улюбленими вуличками, вдивляючись у театральний вир «Золотого лева». Шпорталася слухом за «Jazz…». Шурхотіла ногами по вкритих листяним кольоровим килимом алейках Стрийського парку. Підіймалася на Ратушу і птахом ширяла над дахівками старих львівських кам’яниць. Медитувала на біблійних персонажів із обличчями колишніх львів’ян Розенівських розписів у Вірменській церкві. Ностальгувала за богемною атмосферою давно не існуючого клубу «Лялька»...   
- Львів для мене - не велике місто, а місто, яке я люблю, не зважаючи на чисельність населення в ньому, - перервав її думки Фабіо.  
- І як давно ти зрозумів, що любиш не велике місто Львів, а Львів тому що це - Львів?
- З першого знайомства..."

вівторок, 1 грудня 2015 р.

ЗИМА

Зима

У торішні черевики ноги не лізуть.  Учорашній чай гірчить несмаком. За сезоном - час на гарячий шоколад. За потребою - на зимові мандри й нові самопізнання. Хто ти? Куди ідеш? Чого шукаєш: ангельських співів чи диявольських танців? Мовчання волає про воскресіння заживо похованих почуттів. Відповідь зависла на високовольних дротах. І ти то підіймаєшся в небо чистотою намірів. То опускаєшся в пекло розбурханою пристрастю. Наглухо зачинені двері з секретним замком не сквозять. Ранений звір до ловця не повертається. Мовчання тихо скиглить. Благає.

Зализуєш рани, причащаєшся чужим болем. Усе має початок і кінець. У записничку сьогодні раніше краще, ніж пізно.  Впевнено рвеш ланцюги залежностей - свобода духу понад усе. І повертаєшся не до того, що маєш. Повертаєшся до себе. Аби, коли знову зазвучить музика і вітер в обличчя, наново від себе утекти. Бо життя не в умертвленні бажань, а у їхній реалізації.  Новий сезон листає нові календарні дні. Учорашнє забрав із собою листопад, закривши книгу осінніх поневірянь. Падолистний вітер як ненаситний коханець зривав із дерев останню одіж. Мовчання мовчить.


Шальки отриманого і відданого урівноважуються. Уміти щиро дякувати за дари - також дар. Не кожен написаний розділ повинен закінчуватися крапкою. Трикрапка - також розділовий знак недоговореного, незавершеного, недо... додумує кожен на власний лад.


Мовчання торжествує. Зима...

01.12.2015