Foto Lesia Olendii
У новому числі Літературно-мистецького часопису "ТекстOver" читайте уривки з мого роману "Мовчання скрипки" - "Вільний" і "За фактажем".
вівторок, 17 листопада 2015 р.
пʼятниця, 30 жовтня 2015 р.
...СМАКУЮЧИ КАВУ "Ginseng"...
...СМАКУЮЧИ КАВУ "Ginseng"...
Два коротких тоненьких, ледь видимих "ні". Одне велике і чітке "Так" - лінії на руках лівої і правої долонь - візерунки призначених Ним і твоїх реальних дій. Ти - риба, яка пливе проти течії. Просиш у Творця прощення і креативиш на написаних ним сторінках на 360 градусів у протилежний бік. А може так і було задумано: повсякчас падати й підійматися з колін, попускати краватку, що стримує дихання, рвати ланцюги, що припинають до пня. Повзати чи літати - одвічне питання як - взутися у Вангогівські черевики і волочити за собою сірість чи взяти у руки призначеного тобі пензля і підійнятися над нею.На все існують повтори: краєвиди, запахи, смаки. Ексклюзивний лише твій вибір дороги в нікуди або у всюди. Тягнешся до телефонної слухавки, що звисає з гіляки півсотлітнього дерева: "Алло... " А у відповідь чуєш: "Куди хочеш, туди й іди". "Не занедбай власного розвитку" - чиясь дуже вдала інсталяція із стільців і залитих у бетоні слідів. Розуміння - не для заржавілих у побуті умів. Випльовуєш у простір нудоту монотонних сусідських днів. Смакуючи каву "Ginseng", виліплюєш із пластиліну простір самопізнання. Картаєш себе за пришпиленість до прослуховування сповільненого ритму чужого життя.
Вмитися свіжістю ранкової роси, потонути в туманах гірського світанку. Після довгих старань, просушити й розкурити розм'яклу від вологості цигарку. Навіть, якщо ти ніколи не курив. Бодай один раз спробуй відступити від правил, подивитися на небо крізь кольори, яких раніше не помічав. Не все підпорядковується математичним розрахункам. Глибоко всередині сполохано принишкло твоє інше "Я". На меридіанах і паралелях - численна кількість вершин і прірв. Запроси на побачення оте своє непізнане. Наломай із ним дров, аби було чим розпалити пічку, рятуючись від зимових холодів.
Два коротких тоненьких, ледь видимих "ні". Одне велике і чітке "Так".
30.10.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/
пʼятниця, 9 жовтня 2015 р.
ЕФЕМЕРІЯ - ДВЕРІ У СКЕЛЮ, СМЕРТЬ ЧІРО
Читайте - писала для вас!
http://tekstover.tk/wp-content/uploads/2015/09/TekstOver4.pdf
понеділок, 5 жовтня 2015 р.
ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ МЕЖУ
ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ МЕЖУ
Переступити через межу. Перескочити в новочасся. Зруйнувати високу стіну. Пройтися по друзках щастя. Осліпнути, щоб не бачити безладу, який коять сусіди ближні. Оглухнути, щоб не чути їхньої тупої невихованості.
Того, що недодано Господом, в лікарнях не призначають. В аптеках не продають. В майстернях не виготовляють. Потяг, що мчить на шаленій швидкості не зупинити. Повертайтесь домів, ординці, не чіпайте її квіти.Помешкання, у віконниці якого сонце зазирає тільки крізь жалюзі, не бачать світла світу. Їхні мешканці - обмежені просторовістю й чорнобілим життям дорослі діти. У власній примітивності схожі на інфузорій туфельок.
 |
| Foto Lesia Olendii |
Переступити через межу. Зруйнувати власні усталені ритми. Розірвати буденності пелену. Злетіти на центрафузі у небо блакиті. Увесь вечір слухати джаз. Разом. В іншому місті. Переступити через межу...
05.10.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/
РОЗБИТИ ГОЛОВОЮ ЛІД...
РОЗБИТИ ГОЛОВОЮ ЛІД...
Навіяно романом Марка Леві "Усе, що не було сказано"
Розбити головою лід не вдасться, якщо з іншого боку його загратовано і закрито на замки незнаної реальності чужого щастя.
Залишаються лиш спогади, нанизані на кілометри втечі та альбом із світлинами, на яких замість них - порожнеча.
Листівку з Мілану, надіслану навесні 199... - го вона досі зберігає в пожовклому конверті. - Свідчення його почуттів, у яких ніколи їй не зізнавався.
Вона їде у Венецію - місто кохання сама, знаючи, що там його не зустріне. А він із сім'єю смакує вино під сонцем Тоскани.
На дотику доріг автостради поміж ними - прірва в життя, якої жодною швидкістю не здолати. Можливості бути разом помирають там, де поховано кохання.
Розбити головою лід не вдасться, якщо з іншого боку його загратовано і закрито на замки незнаної реальності чужого щастя.
Він листає власні сни, у яких в її очах іскриться радість, а спільний сміх будить простір і від нього тремтять краплини дощу на павутинні.
Навколозамкові дороги у той липень вони сходили разом. Він вдихав повітря із запахом парфумів і цілував кінчики її пальців.
Спільне блукання вулицями старого міста, кавування в історичній кав'ярні минулого не повернуть. Її кохання до нього реабілітації не підлягає.
На відстані в кілометри доріг він намагається із поля зору її не випускати. За дверима його домівки - буденність самотнього життя. Немає чого втрачати.
Розбити головою лід не вдасться, якщо з іншого боку його загратовано і закрито на замки незнаної реальності чужого щастя.
Одна рука міцно стискає іншу. Він гладить її волосся. Вона тоне у глибині його очей. - Відшкодування тисяч втрачених ночей.
Серце шаленіє від хвилювання поверненої реальності віднайденого почуття. Вона запитує його: "Як же ж воно буде тепер?"
"Як ранок нового дня" - Всміхаються його вуста і він подає їй сніданок у ліжко. Щастя бути разом - все, що їм залишилось від цього буття.
Його дружина померла, у дітей - власне життя. Вона також давно вдова. Дороги їхнього кохання знову перетнулися. До останнього дня разом? ТАК!
Не втратити б часу, аби прожити кілька десятиліть спільних світанків. Не розіп'яти б новонароджене почуття. Вони смакують одне морозиво. Він запрошує її на танго під відкритим небом. Попереду в них - дорога помилок. Аби лиш разом. Усе можна здолати вдвох.
05. 10. 2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/
середа, 23 вересня 2015 р.
МОВЧАННЯ
МОВЧАННЯ
Мовчання - найкрасномовніша відповідь на слів людських багнюку, різновид діалогу з тими, хто його вести не вміє. І хто інтереси інших не толерує.
Мовчання - свояк самозаглиблення і самопізнання. Прислуховування до глухих кроків у коридорі і до надривного крику власного "я". Догорає у підсвічнику свічка. Витанцьовують танець тіні на стіні. Зачиняю двері власного мовчання. Не ломіться: за ними - територія моїх протиріч.
21.09.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/
вівторок, 8 вересня 2015 р.
Я ЙДУ ДО ТЕБЕ...
Я ЙДУ ДО ТЕБЕ...
(ЛЕГЕНДА ПРО КОХАННЯ)
Я йду до тебе стежками сивих туманів. Шукаю той осінній дощовий день із довгою дорогою в надію. Там, де народжувалось наше "ми". Я зазираю під чужі парасольки, вгадуючи під ними мою і твою постаті. Але все це даремно. Від осінньої вологи нас рятував салон твого авто. Ми зрікалися власних почуттів, ховаючись від них в самообмані. Однак я добре пам'ятаю той вечір, коли розум сказав: "Ти пропала". А то був всього лиш дотик твоєї руки - напнуті струни наших щойно зароджених почуттів. Нас випробовували кілометри розлук і гріли швидкоминучі години разом. Вкрадені в долі вечори, рідше ночі та світанки. Вечеря закоханих із французьким шампанським - сторінки не написані Фредеріком Бегбеде могли переломити історію наших почуттів. (Однак ти читаєш в оригіналі не любовні історії та романи, а французькі детективи та економічні посібники. А термін придатності нашої любові давно переступив через цифру три). Але ми не дали нам шанс бути разом. Глушачи власні почуття твердженнями неможливості, обманювали самих себе. Поки врешті не здобули те, до чого йшли - дві дороги в різні боки, без пояснень, без жодних слів. Довгі гудки в телефонній слухавці без "Альо", без "Привіт", без твого звичного "Бережи себе!" Нас розлучила не Франція, яку ти вибрав за країну проживання - це було вже після всього. Поміж нами стала твоя впевненість, що нам ніколи не бути разом, бо сильнішою за кохання до тебе є моя любов до міста, у якому живу. Зі мною був велетенський простір мого болю і я не поїхала зранку побачитись з тобою на залізничний вокзал. Я заштовхала кохання до тебе у найвіддаленіші шухлядки серця - воно тихенько жило собі там багато років. Без тебе. Поки ти його остаточно не розіп'яв власними почуттями досі незнаної мною радості. І тоді я тебе відпустила, щоб прив'язати до себе міжнародними дзвінками раз у рік: "Привіт!.. Вітаю... Бажаю щастя... довго живи..." Ні, не так. У проміжку поміж зізнанням, що в тебе народилася доня і переходом нашого кохання у стан родинної любові ти давав нам ще один шанс згадати шал колишніх почуттів - "Я не забуду тебе ніколи" співав твій магнітофон в авто. А мені хотілося затулити вуха і не чути - більше за власне бажання потонути в твоїх обіймах я боялася своїми діями образити твоє маля. Моє сумління чисте перед твоїми дітьми. Але програли мої почуття. Чи наші? Чому сьогодні моє серце тривожать ці спогади? Скажи, у тебе tutto bene? Я хочу, аби було саме так...
Я йду до тебе стежками спогадів...
27.07.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/
Підписатися на:
Дописи (Atom)