Завідувач відділу культури "Львівської газети" Ярина Коваль про "Львів Кава Любов"
З кавою – про любов
Книжка «Львів, кава, любов», яка побачила світ у «Клубі сімейного дозвілля», для новорічно-різдвяного періоду саме те, що треба: мороз, сніг за вікном, а ти – вдома на канапі під ліжником чи пледом з цією теплою книгою та філіжанкою запашної кави. Можливо, стереотипно, втім правдиво
Львівський жіночий літературний клуб в особі одного з основних генераторів ідей цього клубу та упорядника книги «Львів, кава, любов» Ніки Нікалео ще рік тому так і замислив: щоб було душевно, щиро і про нас. Бо Львів, наголошує Ніка Нікалео в передмові до видання «це не ратуша і не костел Ельжбети, тим пак це не церква святого Юра або ж новомодна «Арена-Львів»… Львів – це його мешканці й ті, хто щоденною працею створює його, як тепер кажуть, імідж. Львів – це ті, хто живе у ньому і творить, хто вперто іде до своєї мети, не зраджуючи його з іншими містами у пошуках кращої долі. Львів – це кохання, кава, чоколяда, це вона і він, себто Львів…»
Замислили й зробили. Якихось два місяці після озвученої ідеї новели від авторок майбутньої книги вже лежали в упорядниці на столі. Наталія Гурницька, Галина Вдовиченко, Дара Корній, Вікторія Гранецька, Леся Олендій, Ірина Хомин, Тетяна Белімова, Любов Долик, Ольга Деркачова та й сама Ніка Нікалео репрезентували власні історії не стільки про місто, скільки про нас у ньому. Сьогоднішніх і колишніх, веселих і сумних, вишуканих і простакуватих. Дуже різних і в різних контекстах на тлі саме львівського антуражу. Бо людина як така, попри всі винаходи часу, в основі своїй не змінюється, змінюються тільки декорації. Отож авторок об’єднали найтепліші почуття саме до декорацій Львова, його атмосфери.
Коли книга тільки вийшла у світ, хтось зверхньо кинув про неї (із заздрістю чи ні?) – «гламурна». Але гламуру з тим негативним присмаком, яким повіяло від цього слова, насправді тут немає. Є обкладинка, яка реально вабить взяти книгу до рук, є авторки з їхнім світоглядом, темпераментом, характером та манерою письма, є їхні історії – вигадані чи правдиві, є різні форми висвітлення цих історій. Тобто є розмаїття, а це завжди цікаво. Тим паче, що в розмаїтті часто-густо якісь усталені стереотипи мають шанс зруйнуватися.
Такою новелою, що руйнує стереотипи, є, для прикладу, вміщена у книзі новела Галини Вдовиченко «Ймовірність дощу нуль відсотків». «Львів – різний, він не лягає в прокрустове ложе чужих сподівань, це місто може зіграти з людиною дуже злий жарт», – ділилася письменниця на цю тему думками з «Газетою» напередодні.
Натомість Львів Лесі Олендій, яка вже п’ять років мешкає в Італії, є такий, яким вона хоче мати його у своєму серці. Бо міста сьогоднішнього, буваючи в Україні два рази в рік, Леся вже, як твердить сама, добре не знає і не відчуває. Отож намагається його наблизити, й через власну новелу «Італійський нащадок» також.
Про кожну з авторок та їхні новели можна чимало говорити. А резюмує все винесена на обкладинку теза: «Це – історії про закоханих та покинутих, про щасливих і тих, хто загубив себе, про романтику та буденність, про жінок і чоловіків, про тебе й про мене. Деякі з цих оповідань солодкі, як збиті з ваніллю вершки або справжнє кохання. Інші – гіркі, як свіжозварена кава та спогади про доленосні події нашого нелегкого минулого. Треті залишають по собі тонкий аромат цинамону, мускатного горіха та містичних збігів».
То що? Ви як хочете, а в мене кава вже на столі, я – читати…
Замислили й зробили. Якихось два місяці після озвученої ідеї новели від авторок майбутньої книги вже лежали в упорядниці на столі. Наталія Гурницька, Галина Вдовиченко, Дара Корній, Вікторія Гранецька, Леся Олендій, Ірина Хомин, Тетяна Белімова, Любов Долик, Ольга Деркачова та й сама Ніка Нікалео репрезентували власні історії не стільки про місто, скільки про нас у ньому. Сьогоднішніх і колишніх, веселих і сумних, вишуканих і простакуватих. Дуже різних і в різних контекстах на тлі саме львівського антуражу. Бо людина як така, попри всі винаходи часу, в основі своїй не змінюється, змінюються тільки декорації. Отож авторок об’єднали найтепліші почуття саме до декорацій Львова, його атмосфери.
Коли книга тільки вийшла у світ, хтось зверхньо кинув про неї (із заздрістю чи ні?) – «гламурна». Але гламуру з тим негативним присмаком, яким повіяло від цього слова, насправді тут немає. Є обкладинка, яка реально вабить взяти книгу до рук, є авторки з їхнім світоглядом, темпераментом, характером та манерою письма, є їхні історії – вигадані чи правдиві, є різні форми висвітлення цих історій. Тобто є розмаїття, а це завжди цікаво. Тим паче, що в розмаїтті часто-густо якісь усталені стереотипи мають шанс зруйнуватися.
Такою новелою, що руйнує стереотипи, є, для прикладу, вміщена у книзі новела Галини Вдовиченко «Ймовірність дощу нуль відсотків». «Львів – різний, він не лягає в прокрустове ложе чужих сподівань, це місто може зіграти з людиною дуже злий жарт», – ділилася письменниця на цю тему думками з «Газетою» напередодні.
Натомість Львів Лесі Олендій, яка вже п’ять років мешкає в Італії, є такий, яким вона хоче мати його у своєму серці. Бо міста сьогоднішнього, буваючи в Україні два рази в рік, Леся вже, як твердить сама, добре не знає і не відчуває. Отож намагається його наблизити, й через власну новелу «Італійський нащадок» також.
Про кожну з авторок та їхні новели можна чимало говорити. А резюмує все винесена на обкладинку теза: «Це – історії про закоханих та покинутих, про щасливих і тих, хто загубив себе, про романтику та буденність, про жінок і чоловіків, про тебе й про мене. Деякі з цих оповідань солодкі, як збиті з ваніллю вершки або справжнє кохання. Інші – гіркі, як свіжозварена кава та спогади про доленосні події нашого нелегкого минулого. Треті залишають по собі тонкий аромат цинамону, мускатного горіха та містичних збігів».
То що? Ви як хочете, а в мене кава вже на столі, я – читати…
