Сьогодні - міжнародний день людей з особливими потребами.
У моєму творчому доробку є оповідання "Світ у долонях" із таким героєм. Оповідання вийшло друком у літературно-художньому журналі "Дніпро" в грудні 2015 року з благословення Tanya Bilska. Цікаво те, що ідея оповідання народилася завдяки Orysya Yurkevych. Але задум опрацьовувався, якщо так можна сказати, ззаду наперід чи навіть зсередини, і в процесі в сюжеті і з'явився Анжело - внаслідок отриманої травми прикутий до інвалідного візка молодий чоловік.
Загалом оповідання про те, що й люди з обмеженими можливостями мають шанс на цікаве життя.
"Врешті Анжело спромігся зізнатися самому собі - йому бракувало її. Бракувало її розповідей. Нехай він навіть перечитуватиме їх стільки разів, що вивчить кожну з них напам'ять. Тієї Ельзи, яку він побачив у Падуї, його мозок егоїстично не приймав. А пам'ять відкидала цей спогад. Він хоче пам'ятати її здоровою та енергійною жінкою, спраглою до пізнання світу. Зайшов на її блог і сторопів з несподіванки. Вона знову писала.
"Життя - то не лише смачнющі солодощі, а й гіркі пілюлі. І навчитися ковтати гіркі пілюлі з усмішкою на вустах - мистецтво високого гатунку". (Я)
Сьогодні розповім вам, по яких таких далях без зв'язку мене носило майже рік... - Анжело читав її сповідь, а перед очима проносилася трагедія власного життя. Проти нього також зіграла його самовпевненість: якби, злітаючи з мототраси, відкинув від себе мотоцикл, а не тримався за нього як навіжений, не сидів би сьогодні в цьому клятому візку. - ... я й далі мандруватиму. Разом із вами. Розроблятиму маршрути, куди доступно добиратися тим, хто на візках. Бо й ви також можете дозволити собі це задоволення. Еге ж! Мандрівки "Світ у долонях" для кожного особливого, у кому живе дух мандрів... "
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
Сьогодні разом із ранковим сонечком у мої двері постукала приємна несподіванка. Так, так, я не обманюю. Звичайно, я очікувала на друк цього оповідання. Але зовсім не сподівалася на його вихід у березневому номері. Саме тому мене так переповнюють емоції. Із радістю ділюся ними з вами.
"Марічко... мою силу духу підтримують лише голуби. Коли вони радісно туркочуть за вікном - що птаство може знати про людський смуток? - закриваю очі і думками лину у наше дитинство. Ось ти стоїш перед замком, твоє сопрано здіймається у простір, понад історичними мурами. А я приманюю голубів, непомітно кидаючи на землю зерно. Така собі приємна ілюзія, що то вони так на твій спів злітаються. Понад власне бажання писати, хотів, аби ти співала". "Зенку, твою хитрість із заманювання голубів я розгадала. Однак вдавала, що нічого не помічаю, щасливіючи приємністю від влаштовуваного тобою пташиного пошанування мого таланту. Ти - найкращий у світі брат". Цих останніх листів ми один одному ніколи не написали. Вони існують лише в моїй уяві..."
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
"... Вона припинила писати. Вона зникла. Розчинилася у просторі Всесвітньої павутини. Не було її розгорнутих розповідей про мандри. Вона більше не вела навіть своїх щоденних позамандрівних ранкових коротких постів у блозі із звичним "Привіт, Людство! Сьогодні сонце зійшло о...", супроводжуваних інформаційними деталями і світлинами. Вона більше не писала, де саме в цей час знаходиться, о котрій прокинулася, яким це світання подарували Небеса тій місцевості. Тиша. Гукай - не догукаєшся.
Прикипівши до монітору комп'ютера, він п'ятий день поспіль по кілька разів на добу перечитував її останнє послання
"... Лапландія. Разом із подругою Крістіною мене занесло за простори цивілізації. У фінський відшиб Кілпісярві - кінцевий пункт європейського маршруту. Доставили нас сюди хаскі. на застелених оленячою шкурою санях. Сані одномісні, тому їхали ми з Крістіною окремо. Але ж яка втіха від добирання на такому транспорті! :)
Кілпісярві - альпійське село і озеро в одній назві. П'яніємо від свіжості місцевого повітря. Не можу сказати з певністю, що його так фільтрує - гори чи близкість Північного Льодовитого океану, який знаходиться за 50 км звідти. Найголовніший пункт програми нашого перебування тут - подивитися Дорогу Заграви Північної. Раз! Покулупатися в історії - пройтися дорогою залишків німецьких укріплень часів Другої світової - два! Познайомитися з саамською народною культурою і заодно посмакувати їхніми стравами - три. (Передбачаємо, що на задоволенні пізнати смак саамських страв доведеться більше потратись. Але ж як інакше?!) Що ще? Агооов, хто поблизу?! Хто з нами?!"
Анжело не знаходив собі місця. У нього починали здавати нерви. Живі сторінки Ельзиного блогу стали для нього саме тими ліками, що повернули йому радість життя. Це вона - постійно усміхнена, короткострижена чорнявка - своїми записами-спілкуванням з читачами витягнула його з депресивного стану нової реальності. Заглиблюючись в описи її мандрівок і майже детальних щоденних експресій, він віртуально мандрував разом із нею, ніби й не залежав від обмеженості руху. Півроку у її блозі, переглядах її відео жив разом із нею.
Де ти, Ельзо? Що трапилося? Чому не пишеш, не розповідаєш про свої мандрівні будні, не ділишся власними враженнями від знайомства з саамською культурою? У тебе несправний таблет? У Кілпісярві поганий зв'язок? Напиши бодай щось, будь ласка, не мовчи!
Кілька годин поспіль Анжело непорушно сидів біля столу, вдивляючись у монітор комп'ютера, вкотре перечитуючи її блог від найдавніших публікацій в надії, що коли знову дійде до її запису про Кілпісярві, над ним з'явиться новий. Найдовше зупинявся не на описах відвіданих нею територій, а її власних почуттях та емоціях від пізнання місцевого життя.
"Балі. Сонце зійшло о 5.20. Зранку сильний приплив в океані і трьохметрові хвилі коло берега. La vista mozzafiato! (іт., - Захоплюючий вид).
Знаю, ви, як і місцеві, поцікавитеся, чому мені так ранесенько не спиться? А я просто боюся, аби найцікавіше не пройшло повз мене.
Учора познайомилася з дівчиною інструктора з серфінгу. Вона - з Куала Лумпур. Приїздила його відвідати. Сьогодні повернулася в Малайзію. Прощаючись із коханим дуже плакала. Розлука - то завжди сумно. Бо знаєш, що залишаєш і ніколи не можеш мати певності, що віднайдеш, коли повернешся".
"Зважилася спробувати серфінг. Коліна як після велосипеда. Але він - мій ключ до боротьби з панікою, страхом, лінню у найвідповідальніші моменти. Він перевернув мене з ніг на голову і поставив назад на ноги.
Серфінг позбавляє багатьох страхів. Не лише страху води. Не вміючи плавати я з задоволенням серфінгую. Інструктор зумів подружити мене з океаном. Сказав, що для нього challenge вчити мене, бо я і плавати не вмію, і води боюся. Але виходить в нього на "ура". Я вже в захваті від океану, хвиль, води і всього решти. Було так класно, що не хотіла виходити з води.
Біля мене китаєць катався і аж кричав "Уууууу!!! Китайський десант вже летить!" Було дуже кумедно. :) Напевно, в нього також адреналін стрибав як і в мене. Ах... відчуття ніби з'їла багато шоколаду, стрибнула з високого будинку і злітала в космос".
"Потягнула ногу. Не вписалася поміж двох автівок. Місцеві хлопці сказали, що будь-які болячки тут лікують традиційною медициною сенсеї: чаї, трави і все таке...
Вони взагалі вірять, що всі хвороби від вітру, а що не від вітру - саме мине".
Даремно. Нічого не змінювалося. Анжело відчував як ледве стримуване самовладання покидає його..."
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
Незабаром у грудневому номері популярного літературно-художнього журналу "Дніпро"...
"Життя - то не лише смачнющі солодощі, а й гіркі пілюлі. І навчитися ковтати гіркі пілюлі з усмішкою на вустах - мистецтво високого гатунку".
Леся Олендій "Світ у долонях"
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
