ЧАС КАШТАНІВ І КАШТАНОВОЇ ЛИХОМАНКИ

ЧАС КАШТАНІВ І КАШТАНОВОЇ ЛИХОМАНКИ :)

КАШТАНОВА ЛИХОМАНКА

"Марчелло мліє від см ажених каштанів. Вони аттакували не лише його смакові шляхи, а й мозкові канали. Від каштанової лихоманки потерпають і його кузени з дружинами. На фесті в Іспрі Марчелло купує три величезних пакети каштанової смаженини: один для нас, решту - для дорогої родини. Може, й мені скуштувати, що воно таке? Запускаю руку у пакет, виловлюючи там кілька коричневих круглячків. Кладу одного до рота й завмираю. Поволі жую. Решту заштовхую у Марчеллову долоню. 

- Давай насмажу тобі вдома квасолі й заправлю її цукром, - пропоную альтернативу.

Ображається.

- А що? Хіба тобі смажені каштани не нагадують квасолю? - знімаю його образу поцілунком. 

- Не хочеш - не їж, а я їстиму, бо мені смакує, - відповідає.

- Та хіба я тобі бороню! Смакуй на здоров'я! - миролюбно посміхаюся у відповідь"... 

Є речі, які записані в історію і залишаються незмінними - те, що було і відбулося. Авторські почуття, викладені в цьому виданні, давно пройшли трансформацію. Історичні факти - це завжди чиясь суб'єктивність, як, зрештою, й приватні експресії від побаченого, пережитого, вимандруваного. Героїня Mia Italia ділиться з читачами власними почуттями звикання до життя в країні її чоловіка, а для неї зовсім чужій. Герої мандрують не лише описуваною країною, а й у Швейцарію, Німеччину, Хорватію, Угорщину...

Цю книгу, що вийшла друком 2012 року, за дуже хорошою ціною, враховуючи якість її видання і кольорове фотонаповнення, все ще можна купити в окремих книжкових магазинах України та в інтернеті. 

У СОНЦЯ - ВИХІДНИЙ

Сьогодні у нас - дощ. І я видобула зі своїх архівів із серії - Так я вже не пишу - оповідання на злобу дня. 
Приємного читання, любові і гарного настрою, не зважаючи ні на що :)

У сонця - вихідний

З раннього ранку небо затягнуло свинцем. Так ніби похмурий вечір вперто не бажав поступатися ночі. Схоже, у сонця сьогодні - вихідний. Пухнастик Джек ліниво перевернувся на інший бік. Сьогодні заповідався не його день. Єдина радість, що на нього очікувала - швендяння помешканням із кімнати в кімнату і спостерігання біля вікна за сотнями тисяч тоненьких дощових ниток, які небо протягнуло на землю. Нитки можуть залишатися незмінно тоненькими або рватися, перетворюючись у товсті важкі грона, що стрімко летять згори. Якщо водний зв'язок між небом і землею бодай ненадовго обірветься, йому пощастить збігати в сад випорожнитися. Удома він також має свій, власний, виходок. Але, якщо є альтернатива, воліє користати з простору навколо будинку. І вдома запахів, про які вона так турбується, не псуватиме. 
Вона з ним живе. Джек - її господар. У неї ще є її коханий чоловік. Вона чомусь і Джека, і його називає "Amore mio". Спробуй здогадайся, до кого звертається. Однак Джек цим не надто переймається, бо її любові вистарчає на них двох. Джекові її любов лестить, але як справжній чоловік він їй цього не показує. Із її Марчелло у Джека чоловіче взаєморозуміння: обмінятися справжніми чоловічими обіймами, поцілуватися в щоку. І ще... ну гаразд... гаразд... не треба сміятися... є таке - іноді він, Джек, допомагає йому вмитися, вилизуючи його бороду. Знає ж бо, який її коханий постійно заклопотаний, все у нього наспіх робиться, а з вмиванням так легковажити не можна. Щоправда, коли він у ванну кімнату йде, під водою довго плюскочиться. Але ж навіщо всі ці водні тортури. То не вмивання, а справжнісінька наруга над собою. Джек від такого подалі тримається: добре пам'ятає як вона йому ванну влаштувала, коли він, після прогулянки біля річки, приніс додому землю на лапах. Але зараз мова не про нього, а про її коханого. От придивився б хоч раз уважно як Джек це робить, повчився. Це ж зовсім нескладно: кінцівку вгору - живіт помити, а кінцівкою за вухом - і прогноз на дощ готовий. 
По підвіконню загупали важкі дощові краплини. Простір здригнувся від громовиці. Вона потягнулася за стільниковим телефоном. Подивилася годину. Повернулася до Джека, провела рукою по його пухнастій спинці. "Трррррр" - побажав їй доброго ранку. Вже кілька днів він спав на ліжку Марчело. Джек скучав за ним, але потайки тішився, що в його відсутність уся її любов неподільно належить йому. Надмір її почуттів, що виявлявся у постійному бажанні мати його перед очима, Джек пробачав. Бо ніхто так не догоджає йому в їжі як вона. Вона купує Джекові два види його улюблених крокетів і міксує у тарілці. Він не знає, від чого залежать ті рідкісні миті, коли вона дає йому ще й рибні або курячі консерви. В них Джекові найбільше смакують підлива чи желатин. 
"Подивися, який він тлустий. Це ти його так розгодувала, - говорить час до часу, вказуючи на Джека її коханий. - Коли він залишається зі мною, їсть один раз в день".
"Ну і нехай тлустий! Але він - мій улюблений малюк".
Джек не розуміє, про що вони розмовляють, але, мабуть, про нього, бо обоє дивляться в його бік. По тембру голосу її коханого, розуміє, що той чимось невдоволений. Натомість її все влаштовує. 
Джекові подобаються ігри, в які з ним бавиться її коханий в ліжку, заставляючи полювати на руку чи ногу, що рухаються під ковдрою. Але найбільше він любить вмощуватися біля нього під ковдрою і засинати в його обіймах. Із нею Джекові більше до вподоби спати на її подушці в неї над головою. Вона догідливо сповзає вниз, залишаючи улюбленому котикові якнайбільше місця. Отака галантність. 
Вона зіскочила з ліжка і підійшла до вікна. Злегка підняла жалюзі, вдивляючись в сірий дощовий простір за вікном. Знову подивилася, котра година. І почала поспішно вбиратися. Джек широко позіхнув і здивовано глянув на неї. 

"Хочу круасана з капучіно", - сказала ніби сама до себе, вбираючи жовтий у чорну полоску светр, у якому схожа на бджолу. Взяла довгу чорну парасольку і зникла у дощовій пелені. Так Джек собі це уявив. Бо насправді він ані не поворохнувся на ліжку, коли вона зачиняла за собою двері. Причин для хвилювання не було. Він вже добре відчував, бачив і вивчив, коли залишає його надовго. Спершу, за два дні до того, у нього всередині починає наростати тривога. Тоді, коли вона звично бере його на руки, він тулиться до неї завмираючи біля її грудей: "Послухай, як гучно б'ється моє сердечко. Воно тривожиться за тебе, тривожиться, що ти покинеш мене і ніколи більше не повернешся. Ти ж не залишиш мене назавжди, правда?!" Вона ніжно гладить і цілує його в носика. Іншого разу, коли сидить на дивані, він вмощується біля однієї з її ніг і обіймає усіма своїми чотирма лапами: "Я не хочу, щоб ти їхала. Залишайся зі мною". І знову вона його гладить. Але це ніколи нічого не змінює. Наступного дня вона витягує велику червону валізу і починає складати в неї свій одяг та подарунки. Джек ніколи ні не заскакує туди всередину, ні не сідає зверху. Він воліє цього не бачити, бо знає, що з собою вона його не візьме та він й не хоче з нею - вона йому потрібна тут.  

Повернулася у мокрих до колін джинсах. Джек здивовано подивився на неї і подумав, що сам нізащо б не погодився отак добровільно намокнути. Після повернення опустила жалюзі на вхідних дверях, повернула ключ у замку і налякано притислася до Джека. Поклав їй на голову лапку і насторожено вслухався у звуки за вікном. Жалюзі тремтіли від вітру, постукуючи по шибах, а несамовитої сили дощові краплини, вистукуючи по підвіконню, здавалося прагнули ввірватися в затишний домашній простір. Поодинці їм було б лячно удома. Удвох вони вистоять цю негоду. 
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

Замуровуємо на непрохідність територію приватного простору. Туди у щілини не пролізуть змії з вашою отрутою. Туди не вигризують дири у дверях, нацьковані вами хижі вовки. Туди ви не запустите трощити вікна розлюченого бика. 
Керована фауна - не завжди циркове шоу.

Замуровуємо на непрохідність територію приватного простору. Ви проводите досліди на людях, ховаючи засоби неефтаназного відходу під священичим вбранням. Усе, що отримали від народження, прогуляли. Забули, що у кожного їжака - власний кожух із голками. 

Замуровуємо на непрохідність територію приватного простору. Наставлений проти годинникової стрілки механізм, погальмувавши, знову піде як звично. У старій хаті, де господарюють вітри, спогади про колишніх власників запечатані у стінах. Там сонячні зайчики витанцьовують диско навіть на столітніх порохах. 

Сонячні зайчики завжди праві. 
01.08.2016  

ДОРОГІ ЧИТАЧІ! РЕЦЕНЗЕНТИ!

                                                                                                                                                                     Дорогі Читачі! Рецензенти! 

Усі, хто читав моє оповідання "Італійський нащадок" із збірки "Львів Кава Любов"!

Насамперед, дякую тим, хто потратив свій час на читання. І, якщо воно вам видалося "не таким" як ви очікували, не моя в тому провина. Я писала не для задоволення чиїхось очікувань. 
Це оповідання у цю збірку про Львів мого авторства не могло бути іншим з кількох причин. Для мене Львів - місто, у якому я прожила багато років, навчалася, працювала журналістом й екскурсоводом. Я маю власні почуття до його атмосфери, до його давньої історії, які назавжди зацементувалися у моєму серці і такими й залишаться. Вибачте ті, кому не вистарчало Львова в оповіданні: вже п'ять років я не живу у ньому й не відчуваю його серцебиття. Тепер пояснення до тих, кому забагато "чужоземного" у тексті. Бо й я тепер - чужинка... Але є ще й інша причина. Оповідання повинно було бути "чужоземним", бо й Львів багато століть перебував не в складі України. Й італійські архітектори, які свого часу їздили до Львова на роботу, залишили в українському місті свою присутність у чудових історичних пам'ятках.
Оповідання не написане у стилі зразків української літератури? Даруйте, але, народжена українкою я ніколи не замикалася в обмеженому просторі і навіть, о, яке гріховне зізнання, завжди вважала себе космополіткою. І ще один момент, адресований тим, кому хотілося в моєму оповіданні прочитати про непорозуміння у стосунках різнонаціонального подружжя. Пошукайте собі на цю тему іншу літературу. Я собі такого завдання не ставила. У моєму оповіданні не повинно було бути конфліктів і їх там немає. Більше того, змальований в тексті тип стосунків нерідко трапляється поміж життєво мудрими чоловіком і жінкою.
І наостанок... купуючи цукерки ви не говорите продавцеві про те, яких не любите й не розповідаєте про них усім на кожному куті. Натомість замовлєте лише ті, які хочете. А ось тут без пояснень. Мудрі зрозуміють.
Ще раз дякую усім!
Добра, щастя і злагоди в кожну домівку!

https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/

HUNGER

Зізнання

Моя творчість це - реальність, накручена на мої фантазії, чиїсь здійснені чи, навпаки, нездійснені мрії... Іноді вона видається надто реалістичною, іноді - неправдоподібною. Іноді - приторно солодкою. А іноді - надто відірваною від дійсності, божевільною вигадкою. Але щоб про мене не говорили, як би мене не критикували, я писатиму саме так як мені пишеться.
Дякую усім, хто мене читає і розуміє!
До усіх решта - у нас різні дороги і мене зовсім не цікавить, що саме ви очікували від моїх оповідань, білих віршів, оповідок... Художник ніколи ні з ким не радиться, що і як йому малювати.

Уривок із мого нового оповідання 

HUNGER

"Затуманеним зором ковзала поличками холодильника. Із верхньої на Інгу принишкло споглядали маленька куряча сосиска й трішки довша, але також тонка і єдина курячо-індича ковбаска. - Усі її ковбасно-м'ясні статки. Вчора в обід ретельно перемолола своїми здоровими тридцятьма двома останній бургер. Соєвий. Два тижні тому заниканий у морозильній камері. Сьогодні вегетаріанські бургери, котлети, фрикадельки для її сплющеного від порожнього вмісту гаманця - недосяжна розкіш. Вона вже навіть не серед тих, про кого вчора репортаж по телебаченню показували. Закупи на тридцять євро в останній місяць для неї недоступні. А останній тиждень навіть й на десять. Три дні тому пішла у найдешевший місцевий супермаркет за хлібом. Побачила морожену моркву-бейбі. Також у корзинку поклала. Наповнила корзину капустою, цибулею, сметаною, йогуртом, курячими четвертинками. Коли порахувала суму, яку доведеться заплатити, все виклала назад, звідки взяла. Як найнеобхідніший залишила хліб. Курячі четвертинки замінила упаковкою із чотирьох маленьких сосисок за 45 центів.
Знизу, у пластиковому упакуванні, червоніли сім помідорів чері і завбільшки з півдолоні шматок сиру Едер. На найнижчій - маленький банячок овочевої зупи, звареної з залишків морожених і дрібно накраяних моркви, селери, картоплі, зеленого горошку. На дверцятах причаїлася двохсотграмова баночка абрикосової мармуляди і такої ж місткості на третину порожня баночка майонезу.
Ніби здалеку долинув звук автовимкненого електрочайника. Взяла мармуляду, тоненько намастила на сухаря. Залила кип'ятком останній пакетик м'ятного чаю. Сіла за стіл. Відкусила. Жувала повільно, але смаку не відчувала. Шлунок заціпенів від страху. Усі інші, навіть найменші, відчуття, бажання й емоції притуплені. У нинішній реальності Інга запрограмована лише на споживання їжі для підтримання життєдіяльності організму. Електроприлад потребує енергії для ефективної роботи. Вона ж вже й на ефективність не здатна. Десь, у закапелках її напівпритомної свідомості, тихенький голосок пищить про тимчасовість поточного стану. Про його минучість. Бо далі падати вже немає куди. Далі лише наплічник на спину і у жебрацькі мандри..."

НЕТУТЕШНІ або НІЦШЕ НІ ПРИ ЧІМ

НЕТУТЕШНІ або НІЦШЕ НІ ПРИ ЧІМ

- "Слабкі та невдахи повинні загинути... " 
(3 - Фрідріх Ніцше "Антихристиянин"), - сказала вона. -  Але з цим я категорично не згідна. До моєї ситуації більше підходить "Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? "Ти повинен" - так звати великого дракона". Я повинна!" (4- Фрідріх Ніцше "Так казав Заратустра") - Обпершись на його руку, вона підвелася на ноги. 
- "Ніхто не повинен гинути! - Впевнено заперечив він. - Як нога?" - Поцікавився, коли вона твердо стала на п'яти. 
- "Думаю, трішки коліно... пошкрябала... не більше".
- "Йти можеш?"
- "Звісно".
Обережно ступаючи по камінню, вона рушила з ним далі вниз. 
- "Він таки хоче з відкритими очима спостерігати за всім, що відбувається у світі..." 
- Хто він? Про кого ти говориш, Касю?
- Таке визначення Ніцше дав станові мандрівника. Якось так... 
Ніколо спинився і здивовано подивився на Касю:
-  Ти прихильниця Ніцще? Постійно його цитуєш. І саме в тебе народилася ідея спуститися з гори його стежкою.
- Зовсім ні. Колись багато його начиталася. А пам'ять у мене хороша, то й повідкладалося в голові... усіляке. 
- Залиш в спокої його вчення... - Сказав Ніколо, якому було цілковито байдуже до філософії чоловіка, який колись першим топтав в Ез цю гірську дорогу, а тепер про це їм розповідає кожна інформаційна табличка з його портретом. 
- А стежка, якою він ходив, то зовсім інше. Захотілося дотикнутися до природніх основ, що надихали його на описи образу надлюдини. 
- То - чудова ідея завершити знайомство з середньовічним Ез спуском з гори цією стежкою. Вона сама по собі цікава навіть, якщо відкинути те, що її тут протоптав саме він.
- І все-таки стежка непротоптана... та ще й з купою каміння... туристи не здурили.
Далі йшли мовчки, уважно дивлячись під ноги, час до часу спиняючись, аби крізь гілля дерев зазнимкувати синіюче внизу море в обрамленні Альп. Внизу вона зі здивуванням прочитала, що вони спустилися з висоти більше дві тисячі метрів. Вгорі ледь видимими обрисами дотикалося до неба історичне село. Спортивним кроком обабіч проїжджої дороги пройшли ще два кілометри до сусіднього населеного пункту. У найближчому супермаркеті купили упаковку вина, сир Камамбер, баночку тунця, тістечка і приземлилися з усім цим на узбережжі. Час обіду минув, але в їхніх шлунках не було нічого крім кави. Кася підтримала ідею Ніколо влаштувати на найближчому узбережжі пікнік.
- То ти художник? - Запитала запиваючи вином Камамбер.
- Ні... 
- Як ні?... - Вона хотіла ствердити, що те, що він малював вчора на узбережжі зовсім не аматорська мацьганина, але в останню мить прикусила язика і сказала - Значить вчора у мене було видіння. Ніколо, який малює, ні не італієць, ні не художник. Виявляється, й таке буває. А так... марево...
Він голосно і щиро розсміявся:
- Марево, яке сидить зараз поруч із тобою.  Але я й справді не знаю, якої крові в мені більше - італійської, французької чи польської. Точно лише впевнений в своєму імені. 
- Ого, як цікаво! А може ти такий самий поляк як Ніцше?
- Дався тобі той Ніцше! Може він і вигадав своє польське знатне походження, але моя бабуся Марися, батькова мати, справді була полькою. Кравчинею.
Кася слухала про незвичайну долю Марисі, яка покохала французького пекаря Поля і оселилася разом із ним у його рідному Грасі, куди Ніколо вперше приїхав аж по смерті дідуся та бабусі. І про Карла, який, виїхавши з Франції у юному віці, більше ніколи туди не повертався. 
- Неважливо, яка кров в тобі намішана, важливо, яке виховання ти отримав. Тим ти і є за національністю..."

(Уривок із оповідання)
На фото Lesia Olendii - Ез

https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/

НА ХИТКОМУ МОСТІ НАД БУРХЛИВИМ ПОТОКОМ...

НА ХИТКОМУ МОСТІ НАД БУРХЛИВИМ ПОТОКОМ...

На хиткому мості над бурхливим потоком я страхую тебе. Ти страхуєш мене. Поміж пунктами було і буде пройтися б удвох нам. Не зірватися вниз, де нас змиє ріка. Не голублю минуле, воно вже у скрині, що закрита надійно на сотні сотень замків. У музеї старожитностей. В історичнім архіві. Туди доступ із дозволу завтрашніх днів.

Ми з тобою сліпці, що бредуть без тростинок. Пілігрими на Господом даній стезі. Перелазим крізь рамку у настінній картині. Виходим у мурашник, де квартали нові. Хто зійшов, залишився по той бік дороги. Там не діляться їжею. Лиш цмудлять вино. Ми ж рахуємо відстань в часових кілометрах від кого торнадо нас віднесло.

Воно здійнялося у час просування над бурхливим потоком на хиткому мості. Ми залишились вдвох. Разом з нами - раховані поруч. Раховані на пальцях однієї руки. А попереду... вже недалеко. Вже близько... верхи на конях й стоячи на землі не фата моргана. На табула раса видніються постаті тих, із ким далі іти. 

На хиткому мості над бурхливим потоком я страхую тебе. Ти страхуєш мене...

13.05.2016

https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/?ref=bookmarks