ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ МЕЖУ

ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ МЕЖУ

Переступити через межу. Перескочити в новочасся. Зруйнувати високу стіну. Пройтися по друзках щастя. Осліпнути, щоб не бачити безладу, який коять сусіди ближні. Оглухнути, щоб не чути їхньої тупої невихованості. 

Того, що недодано Господом, в лікарнях не призначають. В аптеках не продають. В майстернях не виготовляють. Потяг, що мчить на шаленій швидкості не зупинити. Повертайтесь домів, ординці, не чіпайте її квіти.
Помешкання, у віконниці якого сонце зазирає  тільки крізь жалюзі, не бачать світла світу.  Їхні мешканці - обмежені просторовістю й чорнобілим життям дорослі діти. У власній примітивності схожі на інфузорій туфельок.

Foto Lesia Olendii

Той, у кого серце і мізки вільні, танцює навіть під дощем. Любителям мандрів у чотирьох стінах тісно. А незадерикуватого гурмана потішить і вода джерельна в металевому кухлі. 
Переступити через межу. Зруйнувати власні усталені ритми. Розірвати буденності пелену. Злетіти на центрафузі у небо блакиті. Увесь вечір слухати джаз. Разом. В іншому місті. Переступити через межу... 
05.10.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/

РОЗБИТИ ГОЛОВОЮ ЛІД...

РОЗБИТИ ГОЛОВОЮ ЛІД...

Навіяно романом Марка Леві "Усе, що не було сказано"

Розбити головою лід не вдасться, якщо з іншого боку його загратовано і закрито на замки незнаної реальності чужого щастя. 
Залишаються лиш спогади, нанизані на кілометри втечі та альбом із світлинами, на яких замість них - порожнеча.
Листівку з Мілану, надіслану навесні 199... - го вона досі зберігає в пожовклому конверті. - Свідчення його почуттів, у яких ніколи їй не зізнавався. 
Вона їде у Венецію - місто кохання сама, знаючи, що там його не зустріне. А він із сім'єю смакує вино під сонцем Тоскани.
На дотику доріг автостради поміж ними - прірва в життя, якої жодною швидкістю не здолати. Можливості бути разом помирають там, де поховано кохання.

Розбити головою лід не вдасться, якщо з іншого боку його загратовано і закрито на замки незнаної реальності чужого щастя. 
Він листає власні сни, у яких в її очах іскриться радість, а спільний сміх будить простір і від нього тремтять краплини дощу на павутинні.
Навколозамкові дороги у той липень вони сходили разом. Він вдихав повітря із запахом парфумів і цілував кінчики її пальців.
Спільне блукання вулицями старого міста, кавування в історичній кав'ярні минулого не повернуть. Її кохання до нього реабілітації не підлягає.
На відстані в кілометри доріг він намагається із поля зору її не випускати. За дверима його домівки - буденність самотнього життя. Немає чого втрачати. 

Розбити головою лід не вдасться, якщо з іншого боку його загратовано і закрито на замки незнаної реальності чужого щастя. 
Одна рука міцно стискає іншу. Він гладить її волосся. Вона тоне у глибині його очей. - Відшкодування тисяч втрачених ночей.
Серце шаленіє від хвилювання поверненої реальності віднайденого почуття. Вона запитує його: "Як же ж воно буде тепер?"
"Як ранок нового дня" - Всміхаються його вуста і він подає їй сніданок у ліжко. Щастя бути разом - все, що їм залишилось від цього буття.
Його дружина померла, у дітей - власне життя. Вона також давно вдова. Дороги їхнього кохання знову перетнулися. До останнього дня разом? ТАК!  

Не втратити б часу, аби прожити кілька десятиліть спільних світанків. Не розіп'яти б новонароджене почуття. Вони смакують одне морозиво. Він запрошує її на танго під відкритим небом. Попереду в них - дорога помилок. Аби лиш разом. Усе можна здолати вдвох. 

05. 10. 2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/

МОВЧАННЯ

МОВЧАННЯ

Мовчання гучно звучить в просторі лавиною несказаних слів. Про думи власним смутком припорошені і про далеке вчора, яке покрила цвіль.
Мовчання - найкрасномовніша відповідь на слів людських багнюку, різновид діалогу з тими, хто його вести не вміє. І хто інтереси інших не толерує.

Мовчання - свояк самозаглиблення і самопізнання. Прислуховування до глухих кроків у коридорі і до надривного крику власного "я". Догорає у підсвічнику свічка. Витанцьовують танець тіні на стіні. Зачиняю двері власного мовчання. Не ломіться: за ними - територія моїх протиріч.

21.09.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/

Я ЙДУ ДО ТЕБЕ...

Я ЙДУ ДО ТЕБЕ...

(ЛЕГЕНДА ПРО КОХАННЯ)

Я йду до тебе стежками сивих туманів. Шукаю той осінній дощовий день із довгою дорогою в надію. Там, де народжувалось наше "ми". Я зазираю під чужі парасольки, вгадуючи під ними мою і твою постаті. Але все це даремно. Від осінньої вологи нас рятував салон твого авто. Ми зрікалися власних почуттів, ховаючись від них в самообмані. Однак я добре пам'ятаю той вечір, коли розум сказав: "Ти пропала". А то був всього лиш дотик твоєї руки - напнуті струни наших щойно зароджених почуттів. Нас випробовували кілометри розлук і гріли швидкоминучі години разом. Вкрадені в долі вечори, рідше ночі та світанки. Вечеря закоханих із французьким шампанським - сторінки не написані Фредеріком Бегбеде могли переломити історію наших почуттів. (Однак ти читаєш в оригіналі не любовні історії та романи, а французькі детективи та економічні посібники. А термін придатності нашої любові давно переступив через цифру три). Але ми не дали нам шанс бути разом. Глушачи власні почуття твердженнями неможливості, обманювали самих себе. Поки врешті не здобули те, до чого йшли - дві дороги в різні боки, без пояснень, без жодних слів. Довгі гудки в телефонній слухавці без "Альо", без "Привіт", без твого звичного "Бережи себе!" Нас розлучила не Франція, яку ти вибрав за країну проживання - це було вже після всього. Поміж нами стала твоя впевненість, що нам ніколи не бути разом, бо сильнішою за кохання до тебе є моя любов до міста, у якому живу. Зі мною був велетенський простір мого болю і я не поїхала зранку побачитись з тобою на залізничний вокзал. Я заштовхала кохання до тебе у найвіддаленіші шухлядки серця - воно тихенько жило собі там багато років. Без тебе. Поки ти його остаточно не розіп'яв власними почуттями досі незнаної мною радості. І тоді я тебе відпустила, щоб прив'язати до себе міжнародними дзвінками раз у рік: "Привіт!.. Вітаю... Бажаю щастя... довго живи..." Ні, не так. У проміжку поміж зізнанням, що в тебе народилася доня і переходом нашого кохання у стан родинної любові ти давав нам ще один шанс згадати шал колишніх почуттів - "Я не забуду тебе ніколи" співав твій магнітофон в авто. А мені хотілося затулити вуха і не чути - більше за власне бажання потонути в твоїх обіймах я боялася своїми діями образити твоє маля. Моє сумління чисте перед твоїми дітьми. Але програли мої почуття. Чи наші? Чому сьогодні моє серце тривожать ці спогади? Скажи, у тебе tutto bene? Я хочу, аби було саме так...  
Я йду до тебе стежками спогадів...

27.07.2015
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/timeline/

"UKRAINE WITHIN ME"

‪#‎Ukrainewithinme‬

"UKRAINE WITHIN ME" 

Next week in ukrainian Lviv within 22 Forum of Publishers will be present patriotic bilingual book "Ukraine within me" from Women's literary club of  Lviv. The book is presented by Ukrainian authors Nica Nicaleo, Lyubov Dolyk, Lesya Olendiy, Iryna Khomyn, Victoria Hranetska, Tetiana Belimova Olga Derkachova, Nataliya Hurnytska. 
Excerpt from my essay "Born in war"
"The one, who doesn't remember his past, is condemned repeat it" - George Santayana, Nobel Laureate. 
War has lived in my heart as a distant echo since the chidhood: since 1944 the oldest father's brother, who fought in the underground of the UPA (The Ukrainian Insurgent Army), spent ten years in exile in Kolyma, the middle brother died the same year, and my father, the youngest one, being a lad replaced the fallen brother, was taken captive, then imprisioned, and later received a ban to reside in western Ukraine. Ironically, my parents met in Donetsk region, where, at that time, dad lived with his family and evicted mother's older sister, who my mother visited on her way from the grandparents. My brother was born in the town Novohrodivka in Donetsk region and spent there all this preschool years. However, the land of waste heaps of Donetsk did not become native to my family..."
https://www.facebook.com/pages/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90/176567169149767?fref=nf&pnref=story

.

ТО Є НАШЕ...

ТО Є НАШЕ...

Твоя парасолька сьогодні така недоречна. Місто в обіймах стис густий туман
А від туману є лише один порятунок - втеча. Втеча туди, де він нас не наздожене. 
Не пручайся, пришвидши кроки. Не бійся, коли ми вдвох, все буде "гуд".
Перебігаємо міст. Зникаємо за поворотом. Нашими слідами наступні пройдуть.

Час закурити цигарку й поговорити. Про порвані біля моря у шторм сандалі 
Про розмиті, зведені вдень із піску, грізні мури фортечних стін, що нас не зупинять
Залишимо їх, вдихнемо на повні груди повітря із запахом бризу. Підемо далі
Туди, де місто шумить людськими голосами, які нас із тобою чужими назвуть. 

Незнайомі. Чужі для чужих. Тільки б для себе й один для одного були своїми
Розпізнавали присутність на подих у темряві, на вранішній погляд, на шепіт у галасі
І нехай собі міськими плітками старий трамвай торохтить. Яке нам хвилювання до них?
Ти тягнеш вгору бігунок на моєму чоботі. Я цілую тебе у потилицю. І то є - наше.  Тут.

Бачиш он ту кав'ярню через дорогу навпроти із казковими дверима кольору сонця? 
Там не зустрінеш такої темряви як в окремих кімнатах Театру-музею Далі
Там все просто і веселково кумедно як у дитячій кінострічці, де немає смутку.
Але нам затишно всюди і навіть там, де пензль Художника робить із мізками харакірі.
Тонемо один в одному на нашій дорозі у глибині наших спільних днів...
02.09.2015
Л.О.
https://www.facebook.com/pages/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90/176567169149767?fref=ts

ОСІНЬ

ОСІНЬ

Вона зайшла у дім тихенько. Сама відчинила двері. І ледь чутно прошепотіла, що вона - господиня. У неї волосся кольору сонячних цілунків із пасмами відтінку стиглої калини. В її очах - тепло бабиного літа і холод дощової листопадової днини.  

Вона пригощатиме нас терпким вином із винограду Каберне Совіньон. Роздивлятиметься навколишній світ поглядом сецесійної красуні Альфонса Мухи, згортаючи у пригорщі стиглі яблука, сливи, груші. Відкриватиме театральний сезон.

Вона зашурхотить по асфальту опалим листям і оповиє серце нотками ноcтальгії. Прикриє плечі пледом за столиком вуличної кав'ярні і розігріє лісовий будиночок розпаленим вогнем у каміні. Зацілує руки подихом спільників вітрів.  
Осінь...

Л.О. 01.09.2015
https://www.facebook.com/pages/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90/176567169149767?fref=ts