Італія під мікроскопом

Щойно довідалася від Mila Ivantsova, завредакції української сучасної літератури Видавнича група КМ-Букс. Моя "Італія під мікроскопом" - вже в інтернетмагазині. І зовсім скоро - у книгарнях України. 

Друзі, які читали "Mia Italia" і чекали на продовження моєї розповіді про Італію, вона вже є! 
У нової книжки - новий смак!
http://kmbooks.com.ua/catalog/432/1651/
 :)

Голос із-за кордону: про українські книги, сепаратистів і озброєний народ

Три українських митця-письменника з різних куточків Європи розповідають про життя за кордоном, діляться досвідом і спостереженнями, розмірковують про сучасні проблеми української книги і про те, чим література може зарадити у війні на Донбасі.

Дехто поспішає застерегти, що в інших країнах вистачає своїх творчих особистостей, тому не всім вдається втиснутися у цей культурний простір і відвоювати читача, а тим більше зацікавити нашою літературою. Тому слід бути винахідливими, щоб знайти місце під сонцем.

"Якби сепаратисти змалку вчили правдиву історію своєї землі, то нізащо не пустили б на неї окупантів"

Анна Багряна – київська поетеса, прозаїк, перекладач і драматург, а віднедавна ще й художниця. Автор відомих романів "Дошкуляка", "Етимологія крові" та багатьох інших. Вже сім років мешкає на Балканах і разом з чоловіком – болгарським поетом Димитром Христовим – пропагує українську літературу за кордоном.

Чому ви переїхали за кордон?

Вийшла заміж за Димитра Христова. 6 років ми прожили в Македонії, бо він був директором Болгарського культурного центру в Скоп’є. Рік тому переїхали до Болгарії. Влітку ми з донечкою живемо в Україні у моїх батьків.

Анна Багряна – більше письменник, перекладач чи художниця?

Письменник. Перекладацтво для мене зараз – це радше робота, якою заробляю на життя, бо з гонорарів за власні твори жити нереально. Проте мені ця робота подобається, адже я займаюся перекладами художніх текстів. А малювати почала нещодавно, після того, як стала мамою. Малювання для мене – захоплення, своєрідний відпочинок для душі. За ці два роки вже встигла проілюструвати близько десятка книжок – для дітей і дорослих, мені це теж цікаво.

У європейських містах знають наших авторів?

Можу говорити лише про Балкани, насамперед – про Македонію і Болгарію. Відверто кажучи, знають про наших письменників тут дуже мало. Із класиків у кращому випадку згадують Тараса Шевченка та Лесю Українку, із сучасних – тих авторів, які приїздять на різні літературні фестивалі або ж самі заявляють про себе у цих країнах.

У місцевих книгарнях можна знайти книги українських письменників?

Майже неможливо. Ми з чоловіком намагаємося пропагувати українську літературуру в Болгарії, як можемо (Димитр перекладає з української). Видали антологію "Нова українська поезія" (32 сучасні поети), поетичну збірку Василя Слапчука "Крилатий чоловік", збірки інших українських поетів. Ці книжки продаються в окремих софійських книгарнях. Але книжковий ринок тут розвинений слабо, тому з комерційної точки зору ці проекти невигідні. А грантів на пропаганду (переклад і видання) української літератури закородоном наша держава не пропонує. Все робиться на власній ініціативі перекладачів і окремих видавців, іноді – із залученням коштів спонсорів чи й самих авторів.

Як зараз справи з перекладами?

З перекладами української літератури – складно, бо ніхто не хоче їх фінансувати. В Македонії цим опікується міністерство культури. В Україні, на жаль, цим ніхто не займається.

Де вам комфортніше працювати – в Україні чи Болгарії?

Працювати творчо (писати, перекладати, малювати) мені краще закордоном, бо коли приїжджаю в Україну, в мене на творчу роботу майже не залишається вільного часу. В Україні займаюся реалізацією своєї творчості – проводжу презентації нових книжок, зустрічі з читачами, школярами, студентами, беру участь у різних культурно-мистецьких та громадських проектах, відвідую творчі зустрічі колег, спілкуюся з рідними і друзями. Тобто веду досить активне життя, намагаючись викластися по максимуму – на цілий рік вперед. У Болгарії мені легше ізолюватися від зовнішнього світу й поринути у творчість.

Чи є різниця між сучасним українським та іноземним письменником?

Іноземні письменники бувають дуже різними. Власне, як і наші, українські. Тому дуже важко порівнювати. Все залежить від конкретного автора, конкретних творів і тих обставин, у яких живе автор.

На вашу думку, що потрібно змінити на законодавчому рівні, щоби поліпшити ситуацію з книгою в Україні?

Безумовно, мають бути якісь закони про підтримку української книги – наприклад, про запровадження мінімальних податків для українських видавців, про закупівлю книжок для обласних та районних бібліотек, про державні гранти на окремі видання, про популяризацію української книжки серед населення. Також має бути якийсь закон про підтримку книгорозповсюдження, бо це теж залишається проблемою, попри те, що зараз все більшої популярності набувають інтернет-книгарні. Дуже важливо, щоб такі закони в нас були, але ще важливіше, щоб вони виконувалися на практиці.

В Україні більше половини населення не читає взагалі. А ще є українські емігранти, які, можливо, і хочуть, але не мають змоги читати українське. Як змінити ситуацію?

Зараз вже існує кілька видавництв, які спеціалізуються саме на виданні електронних книг. Ці книги продаються в інтернеті і їх можна придбати з будь-якого куточка світу. Зручно і вигідно, адже вони є в кілька разів дешевшими від паперових, не потребують спеціального транспортування і не займають простір у помешканні. Тому для того, хто любить і хоче читати твори українських письменників – це якраз не проблема. А от пропагувати нашу літературу серед населення, звісно, необхідно.

Письменник Андрій Курков вважає, що український автор може бути успішним тільки тоді, коли видається за кордоном. Ви поділяєте цю думку?

Залежить, у якій саме країні і якою мовою. Якщо у Франції, Німеччині, Великобританії – то, може, і так. На Балканах це неможливо. Бо український ринок у порівнянні з їхніми ринками – в кілька разів більший і потужніший. Інша справа, коли тобі вдається виграти якийсь грант, хоча і це не факт, що ти станеш успішним. Я знаю випадки, коли книги відомих українських письменників були видані в балканських країнах завдяки грантам, при цьому жоден примірник за 5-7 років так і не продався, бо ніхто не знає цих авторів на Балканах і ніхто не займається їхньою популяризацією. А взагалі поняття "успішність" в літературі є досить відносним. Не завжди успішність письменника вимірюється високими гонорарами, особливо – коли йдеться про поезію та інші некомерційні жанри.

Яким чином можна допомогти літерою роззброїти людей на Донбасі? Мова не лише про сепаратистів, а й наших воїнів, які повертаються у мирне життя зі зброєю...

Очевидно, мають бути відповідні художні тексти, які зможуть у цьому допомогти. Насамперед – тексти історичного характеру. Треба постійно нагадувати людям про різні сторінки нашої історії – і про трагічні, і про героїчні. Тоді наші воїни знатимуть, заради чого вони воюють. А якщо ці тексти зможуть дійти і до сепаратистів – ще краще, може, нарешті і в їхніх головах щось проясниться. Адже якби вони змалку вчили правдиву історію своєї землі, то нізащо б не пустили на неї російських окупантів.

"Уряд, який довіряє народові, не боїться зброї в його руках"

Любомир T. Винник – українсько-швейцарський журналіст, письменник, фотограф, художник та картуніст. Більшу частину життя провів за кордоном і став там своїм. Його роботи виставлялися на багатьох міжнародних виставках. Пише публіцистичні і художні твори для німецьких і українських видань. Автор книги афоризмів та дефініцій українською мовою "За крок від Содому" та еротичних новел "У затінку Венери". Письменник аналізує досвід Швейцарії не лише у літературному руслі, але й політичному і розмірковує, яким чином його може перейняти Україна.

Чому вирішили переїхати за кордон?

Це просто пояснити: колись я виїхав не з України, а з Радянського Союзу, в якому відчував себе, як у величезній клітці народів. Також хотів побачити світ, а радянські громадяни такої можливості не мали. Тому поставив все на одну карту: виїду, або закінчу життя в Ґулазі. Вдалось перше, хоч і саме це рішення мало не коштувало мені життя.

Ви встигли пожити як в Україні, так і в інших країнах, чи відрізняється ставлення до творчої людини у нас і за кордоном?

Належить підкреслити, що за кордоном, хоч це мені звучить смішно, бо Швайцарія стала для мене другою Батьківщиною, живу більшу частину життя. Власне, написав нову автобіографічну книжку німецькою мовою, про відрізок життя довжиною 16 років, 6 місяців і 4 дні. Стільки жив мій коханий песик-такса Наполеон. Мова в книзі про наше спільне життя за ці роки. Спогади про успіхи і радості, також і чимало гірких ударів, про щоденну боротьбу за пережиття в оточенні, яке до долі людини цілковито байдуже. Українці сприймають Швейцарію передусім категоріями добробуту, що живеться тут, як в Ельдорадо, без проблем, а навіть без хворіб. Не розуміють, що життя за так званим кордоном, це – фронтальне зіткнення з цілковито іншим менталітетом автохтонів та їх діаметрально іншим поглядом на світ та явища, і, що люди заможні гірші від убогих. Краще заробляють іноземці, які прибувають сюди тільки з метою заробляти гроші і виконують другорядні роботи: будівельники, ремісники, прибиральниці тощо. Важче є тим, які зараховують себе до людей творчих чи інтелектуалів. Перед ними лежить терниста дорога їх не визнання, не надавання їм шансу чи можливостей, бо, адже, всі багаті, а через це й, буцімто, кращі нації, вважають, що своїх власних творчих людей вже мають вдосталь. Чужі їм не потрібні. Здобути визнання чи бодай звернути на себе увагу, як людини творчої вкрай складно. Це – як гризти бетон. Тому творчий успіх вдається тільки рідко якомусь прибульцеві.

У Швейцарії знають українських письменників?

Загально можу тільки зазначити, що у Швайцарії напевно на 99% ніхто нічого про українських письменників не знає. Що стосується мене, як члена Спілки письменників Швейцарії, то мене знають, як письменника свого, зрештою пишу передусім німецькою мовою.

У місцевих книгарнях можна знайти книги наших авторів?

Українська література у наших книгарнях – це рідкісна річ. Колись бачив "Кобзар" та "Хіба ревуть воли, як ясла повні" німецькою мовою. Може тепер продають щось Андруховича, бо він сюди часто приїжджає і переважно перебуває у товаристві ліваків. Але я особисто його творів у книгарнях ще не бачив.

Вважається, що за кордоном українська спільнота дуже згуртована. Чи допомагаєте ви митцям-початківцям з України?

Найбільше згуртованими є, як я чув, спільноти українців за океаном. Коли я на початку 1970-х років прибув до Швейцарії, існувало тут вже УТШ – Українське Товариство Швейцарії. Нараховувало воно щось з 30-40 здебільшо дуже старших осіб, діяльність яких обмежувалась до зустрічей один-два рази на рік у церкві, а потім спільна трапеза і "Ще не вмерла.." Деякі з них були досить заможними, але я, котрий боровся з початковими матеріальними і творчими проблемами в цій країні, їх не цікавив. Тому й незабаром перестав до них ходити. На відміну від УТШ, теперішня діаспора – це переважно російськомовні жінки з України, які вийшли тут заміж. Я допоміг кільком молодим митцям з України, наприклад, пошуками замовника для вітражів чи організацією виступів. Але це не були діаспоряни.

У Європі ви досягнули значного успіху. Якби залишилися на Батьківщині, це було б можливо?

Я не знаю, чи це справжній успіх, оскільки вважаю, що далеко не все зреалізував, що мав з ідей в голові. Чи це на літературному, журналістському чи мистецькому полі. Байдужість чи небажання автохтонів дати мені довготривалі творчі можливості, поглинули левову частину мого життя і енергії на подолання все нових і нових буденних перешкод і негараздів. Так, як мав до цього часу понад 60 мистецьких виставок, так, я написав сотні публіцистичних статей і репортажів для німецькомовних газет, також зробив тисячі фотографій для преси з 36-ти країн світу і видав за останні 5 років 5 книжок... І все ж вважаю, що зробив ще надто мало. А як було б в Україні? Не знаю, але думаю, що й там не було б легше осягнути ще чогось більшого.

На вашу думку, Україна у своїх реформах рухається у правильному напрямку? І що із досвіду, наприклад, Швейцарії їй можна було б перейняти?

Щиро кажучи, я так точно на тих реформах не знаюся. Тут діє, мабуть, звичайна сила інерції країни, у якій живу: що в ній діється – відноситься безпосередньо до мене, тому справи Швеййцарії мені все ж ближчі, як України, хоч її доля мені зовсім не байдужа. До того ж, з усього що там діється, я просто не розумію речей, які заперечують простій логіці. Ось приклад: Україна утримує дипломатичні відносини з Москвою, тобто з агресором, який загарбав частину її території. Такого у світі ніде не було і нема. Національна гордість жодної країни світу цього б не дозволила. Але ось Україна пішла на це. Тобто згодилась з окупацією. Цього не тямлю. А досвід маленької Швеййцарії відомий: вона не пішла на жодні сумнівні угоди навіть тоді, коли під час Другої світової війни була оточена нацистськими арміями, які 7 років грозили в будь-яку хвилю перейти кордон. Населення Швеййцарії виказало максимум Wehrwillen – тобто бажання до самооборони, не дивлячись на втрати. І тодішній Путін – Гітлер, не відважився на такий крок.

Ви, напевно, слідкуєте за ситуацією на сході України. На ваш погляд, яким чином можна допомогти літературою, словом роззброїти людей на Донбасі?

Я не певний, чи за допомогою слова, тобто літератури, було б можливим когось на Донбасі роззброїти. Хоча дуже добру справу роблять молоді українські активісти, котрі збирають літературу, книги й відвозять їх на Донбас в бібліотеки та школи. Зрештою, не зброя вбиває, тільки люди, які її застосовують. Про все вирішує голова і те, що в ній є. А що солдати АТО повертаються додому зі зброєю, не бачу у цьому нічого злого. Живу, адже, у країні, де у кожній хаті є зброя, службова і приватна. І хоч і сам маю два карабіни в хаті, ще досі з них ні в нікого не стріляв, лише на стрільбищах. Зброя у хаті кожного громадянина належить до столітніх традицій Швейцарії і, власне, цю традицію мали б перебрати українці. Тоді б не мусіли чекати на чужі і непевні гарантії безпеки, а самі себе захищали б. Між іншим, жодний уряд, який довіряє своєму народові, не боїться народу зі зброєю в руках.

"Хороша книга – це і вітаміни, і цілющі ліки для зрушеної війною психіки"

Леся Олендій – львівська журналістка, публіцистка і письменниця, яка вже шостий рік мешкає в Італії. Автор книги "Mia Italia", низки оповідань, одне з яких увійшло до збірки "Львів. Кава. Любов". Письменниця любить подорожувати і захоплюється декупажем. Вона ділиться спостереженнями про життя української книги за кордоном і розповідає цікаві історії.

Італія вже стала для вас другою домівкою?

Після першого року проживання в Італії мені видавалося, що ця країна стане другою домівкою. Усвідомлення хибності суджень приходить з часом. Зараз хибною вважаю й власну думку про те, що домівок буває багато.

Чим більше відкривала для себе Італію, тим чіткіше окреслювалося розуміння, що попри певні зручності європейського устрою, домівка була і назавжди залишатиметься для мене одна – батьківська, в Україні. Тільки у батьківському помешканні почуваюся по-справжньому вдома. У ній зігріває кожен, знайомий мені з дитинства, предмет. Про один з них я написала у своєму есеї "Фрески":

"...на стіні моєї кімнати у батьківській квартирі й нині висить багато десятиліть тому вишитий маминими руками на тоненькому полотні загальнознаний портрет дядька Шевченка у каракулевій шапці. Дивиться на мене своїм суворим поглядом з-під густих брів. У дорослому віці я навчилася з ним розмовляти: "Не треба аж так строго, Тарасе! Я ж знаю, що нам було б про що поговорити: про Україну, літературу, мистецтво, сучасні тенденції в моді. Цьогоріч Твого чорного каракулевого кожуха можна було б замінити на... чорне пальто з каракулевим димчасто-сірим коміром. А може б тобі сподобалася шуба з вовка? Ти ж любив гарне вбрання. Певна, тобі б припали до серця творчість українських сучасників – поетеси Ліни Костенко і картини художника Івана Марчука. Іван Марчук – один із Твоїх численних шанувальників. Він, як і Ти – особливий. Марчук створив "Шевченкіану", що нараховує 42 картини циклу "Голос моєї душі". Ти мріяв про хату в Каневі. А він мріє про власний музей, бо має так багато намальованих картин, що для них ні простору майстерні, ні стін не вистарчає". Найтяжчою була б наша розмова про Батьківщину, її спалені і сплюндровані східні землі, загарбницьки відтятий Крим. Скільки років минуло, а ніби нічого й не змінилося. Росія й далі шматує чужі території, вбиваючи її захисників".

Усе решта, поза батьківською домівкою, для мене лиш місця проживання.

Чи не бракує вам Батьківщини для створення нових сюжетів?

Сюжети черпаю виключно з власної фантазії, вплітаючи в них знане, прочитане, вигадане, побачене, свої почуття. Мені не потрібно знаходитися в конкретному місці у той час, коли я про нього пишу. Я можу перебувати у батьківській квартирі в Україні і описувати історичні села Франції, які відвідувала. Чи в італійському помешканні, у той час як із моїми героями щось відбуватиметься в добре знаному мені українському Львові, ніколи не відвідуваних грузинському Тбілісі чи у фінляндському Кілпісярві.

В Італії знають українських письменників? Якщо так, кого саме?

З певністю можу відповісти, що італійська літературна поетична громада знає українську поетесу, яку в Україні заслужено називають поетом від Бога, Світлану Костюк. Вірші пані Світлани перекладені на італійську мову. Минулого року в Неаполі її відзначили нагородою міжнародного літературного конкурсу "Між словом і вічністю".

У жовтні минулого року в одній із найбільших книгарень Мілану Bookcity відбулася презентація книги "Солодка Даруся" Марії Матіос. Переклала роман професорка Флорентійського університету, славіст Франческа Фічі із видання, отриманого у подарунок від української колеги. А наприкінці травня цього року вже у Києві презентували італійський переклад. А чи відкрили вже італійці завдяки "Солодкій Дарусі" для себе українську письменницю – мені невідомо.

Чи можна у місцевих книгарнях знайти книги українських авторів?

Знаю цікавий випадок, що трапився в українському магазині міста Варезе, на півночі Італії. Там, поміж іншими товарами, виставлялися й книги української художниці і письменниці Марії Гайдай "Італійський період. Невигадані іммігрантські історії". Однієї ночі в магазин пробралися злодії. Найбільшою їхньою здобиччю стали українські книги.

Де вам комфортніше працювати – в Україні чи в Італії?

Якщо маєте на увазі мою присутність на Батьківщині у той час, коли пишу, вона мені завжди дає хороше натхнення для писання. Часто працюю вночі, тому насправді для мене важлива не стільки країна, у якій поринаю в творчий процес, скільки атмосфера. Коли пишу, потребую тиші, супроводжуваної легким музичним фоном і відсутність будь-якого руху навколо. Якщо творчий процес триває удень, усамітнююся і вимикаю телефон. Іноді творчі думки виникають під час руху з одного пункту в інший. Тоді занотовую їх у телефонний записник.

Чим відрізняється ставлення до письменника в Україні і за кордоном?

Письменник – творча особистість чи в Україні, чи за кордоном. І це – незмінно. А ставлення однієї людини до іншої, незалежно, хто вона: письменник, соціальний працівник, продавець квітів чи механік – стан її власного розуму, вихованості і порядності. Не варто надміру ідеалізувати закордон у міжлюдських стосунках. Тут також існують підлість, заздрість та інші непривабливі риси характеру нерозумної homo sapiens.

На вашу думку, що потрібно змінити на законодавчому рівні, щоб поліпшити ситуацію з українською книгою в Україні?

Я вже шостий рік не живу в Україні і сім років знаходжуся поза роботою в українській журналістиці, тому нічого не знаю про українське книговидавниче законодавство.

За деякими дослідженнями в Україні більше половини населення не читає взагалі. А ще є українські емігранти, які, можливо, хочуть, але не мають змоги читати українське. Як можна вирішити цю проблему?

На мою думку, хто хоче читати, той завжди знайде спосіб як це зробити і де розшукати необхідну йому книгу. Якщо не вистарчає грошей на купівлю книг, їх можна віднайти в інтернеті. І українською мовою також.

Українці в Італії, які бажають читати, навіть за повної відсутності українських книг в магазинах, читають. Як? Хтось із знайомих їде у відпустку на Батьківщину і отримує замовлення привезти звідти конкретні книги. Особисто я для знайомої з Мілану тричі привозила. А потім поміж читаючими відбувається взаємообмін книгами – така собі бібліотека з рук у руки.

Андрій Курков вважає, що український письменник може бути успішним тільки, якщо видається за кордоном, ви поділяєте цю думку?

Видаватися за кордоном і, завдяки цьому, бути успішним в Україні чи видаватися за кордоном і бути успішним за кордоном? Андрій Курков знає про що говорить. Я ж не маю досвіду видання за кордоном і, відповідно, не маю досвіду відвойовування власного читача у своїх західних колег.

Ви слідкуєте за ситуацією на сході України? На вашу думку, яким чином можна допомогти літературою роззброїти людей на Донбасі?

Мені відомо, що окремі українські письменники здійснюють творчі поїздки на схід України. Вони возять у подарунок нашим воїнам, а також бібліотекам власні книги і книги своїх колег. І їм однаково раді як бібліотекарі, так і захисники Батьківщини. Хороша книга – це і вітаміни, і цілющі ліки для зрушеної війною психіки.

ГНІЗДО ГОРЛИЦІ

Дорогі мої читачі і Друзі.

Щиро запрошую спершу до перегляду кінострічки, а опісля - до читання книги.

🎬 Переможець Національного конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю україно-італійська стрічка The Nest of the Turtledove / Гніздо горлиці готується до широкого прокату. 📖 А ГНІЗДО ГОРЛИЦІ The Nest of the Turtledove / Гніздо горлиці КСД готується до видання однойменної книжки, яку написала україно-італійська авторка Olesya Olendiy за сценарієм до цього фільму. 
Дивіться кіно вже з 10 листопада та чекайте на книжку в грудні. 🎌Відкриємо таємницю: сюжетні лінії роману довші та більш насичені подіями
#ксд #видавництвоКСД #екранізація #ГніздоГорлиці

http://libruk.in.ua/samvidav-avtori/601-olendij-lesya-lukivna

Дорогі мої читачі! 

Тепер мої твори можна читати на сайті української електронної книги. Розпочала із вже знайомого вам  оповідання "Смерть Чіро". Далі буде...

http://libruk.in.ua/samvidav-avtori/601-olendij-lesya-lukivna

ЧАС КАШТАНІВ І КАШТАНОВОЇ ЛИХОМАНКИ

ЧАС КАШТАНІВ І КАШТАНОВОЇ ЛИХОМАНКИ :)

КАШТАНОВА ЛИХОМАНКА

"Марчелло мліє від см ажених каштанів. Вони аттакували не лише його смакові шляхи, а й мозкові канали. Від каштанової лихоманки потерпають і його кузени з дружинами. На фесті в Іспрі Марчелло купує три величезних пакети каштанової смаженини: один для нас, решту - для дорогої родини. Може, й мені скуштувати, що воно таке? Запускаю руку у пакет, виловлюючи там кілька коричневих круглячків. Кладу одного до рота й завмираю. Поволі жую. Решту заштовхую у Марчеллову долоню. 

- Давай насмажу тобі вдома квасолі й заправлю її цукром, - пропоную альтернативу.

Ображається.

- А що? Хіба тобі смажені каштани не нагадують квасолю? - знімаю його образу поцілунком. 

- Не хочеш - не їж, а я їстиму, бо мені смакує, - відповідає.

- Та хіба я тобі бороню! Смакуй на здоров'я! - миролюбно посміхаюся у відповідь"... 

Є речі, які записані в історію і залишаються незмінними - те, що було і відбулося. Авторські почуття, викладені в цьому виданні, давно пройшли трансформацію. Історичні факти - це завжди чиясь суб'єктивність, як, зрештою, й приватні експресії від побаченого, пережитого, вимандруваного. Героїня Mia Italia ділиться з читачами власними почуттями звикання до життя в країні її чоловіка, а для неї зовсім чужій. Герої мандрують не лише описуваною країною, а й у Швейцарію, Німеччину, Хорватію, Угорщину...

Цю книгу, що вийшла друком 2012 року, за дуже хорошою ціною, враховуючи якість її видання і кольорове фотонаповнення, все ще можна купити в окремих книжкових магазинах України та в інтернеті. 

У СОНЦЯ - ВИХІДНИЙ

Сьогодні у нас - дощ. І я видобула зі своїх архівів із серії - Так я вже не пишу - оповідання на злобу дня. 
Приємного читання, любові і гарного настрою, не зважаючи ні на що :)

У сонця - вихідний

З раннього ранку небо затягнуло свинцем. Так ніби похмурий вечір вперто не бажав поступатися ночі. Схоже, у сонця сьогодні - вихідний. Пухнастик Джек ліниво перевернувся на інший бік. Сьогодні заповідався не його день. Єдина радість, що на нього очікувала - швендяння помешканням із кімнати в кімнату і спостерігання біля вікна за сотнями тисяч тоненьких дощових ниток, які небо протягнуло на землю. Нитки можуть залишатися незмінно тоненькими або рватися, перетворюючись у товсті важкі грона, що стрімко летять згори. Якщо водний зв'язок між небом і землею бодай ненадовго обірветься, йому пощастить збігати в сад випорожнитися. Удома він також має свій, власний, виходок. Але, якщо є альтернатива, воліє користати з простору навколо будинку. І вдома запахів, про які вона так турбується, не псуватиме. 
Вона з ним живе. Джек - її господар. У неї ще є її коханий чоловік. Вона чомусь і Джека, і його називає "Amore mio". Спробуй здогадайся, до кого звертається. Однак Джек цим не надто переймається, бо її любові вистарчає на них двох. Джекові її любов лестить, але як справжній чоловік він їй цього не показує. Із її Марчелло у Джека чоловіче взаєморозуміння: обмінятися справжніми чоловічими обіймами, поцілуватися в щоку. І ще... ну гаразд... гаразд... не треба сміятися... є таке - іноді він, Джек, допомагає йому вмитися, вилизуючи його бороду. Знає ж бо, який її коханий постійно заклопотаний, все у нього наспіх робиться, а з вмиванням так легковажити не можна. Щоправда, коли він у ванну кімнату йде, під водою довго плюскочиться. Але ж навіщо всі ці водні тортури. То не вмивання, а справжнісінька наруга над собою. Джек від такого подалі тримається: добре пам'ятає як вона йому ванну влаштувала, коли він, після прогулянки біля річки, приніс додому землю на лапах. Але зараз мова не про нього, а про її коханого. От придивився б хоч раз уважно як Джек це робить, повчився. Це ж зовсім нескладно: кінцівку вгору - живіт помити, а кінцівкою за вухом - і прогноз на дощ готовий. 
По підвіконню загупали важкі дощові краплини. Простір здригнувся від громовиці. Вона потягнулася за стільниковим телефоном. Подивилася годину. Повернулася до Джека, провела рукою по його пухнастій спинці. "Трррррр" - побажав їй доброго ранку. Вже кілька днів він спав на ліжку Марчело. Джек скучав за ним, але потайки тішився, що в його відсутність уся її любов неподільно належить йому. Надмір її почуттів, що виявлявся у постійному бажанні мати його перед очима, Джек пробачав. Бо ніхто так не догоджає йому в їжі як вона. Вона купує Джекові два види його улюблених крокетів і міксує у тарілці. Він не знає, від чого залежать ті рідкісні миті, коли вона дає йому ще й рибні або курячі консерви. В них Джекові найбільше смакують підлива чи желатин. 
"Подивися, який він тлустий. Це ти його так розгодувала, - говорить час до часу, вказуючи на Джека її коханий. - Коли він залишається зі мною, їсть один раз в день".
"Ну і нехай тлустий! Але він - мій улюблений малюк".
Джек не розуміє, про що вони розмовляють, але, мабуть, про нього, бо обоє дивляться в його бік. По тембру голосу її коханого, розуміє, що той чимось невдоволений. Натомість її все влаштовує. 
Джекові подобаються ігри, в які з ним бавиться її коханий в ліжку, заставляючи полювати на руку чи ногу, що рухаються під ковдрою. Але найбільше він любить вмощуватися біля нього під ковдрою і засинати в його обіймах. Із нею Джекові більше до вподоби спати на її подушці в неї над головою. Вона догідливо сповзає вниз, залишаючи улюбленому котикові якнайбільше місця. Отака галантність. 
Вона зіскочила з ліжка і підійшла до вікна. Злегка підняла жалюзі, вдивляючись в сірий дощовий простір за вікном. Знову подивилася, котра година. І почала поспішно вбиратися. Джек широко позіхнув і здивовано глянув на неї. 

"Хочу круасана з капучіно", - сказала ніби сама до себе, вбираючи жовтий у чорну полоску светр, у якому схожа на бджолу. Взяла довгу чорну парасольку і зникла у дощовій пелені. Так Джек собі це уявив. Бо насправді він ані не поворохнувся на ліжку, коли вона зачиняла за собою двері. Причин для хвилювання не було. Він вже добре відчував, бачив і вивчив, коли залишає його надовго. Спершу, за два дні до того, у нього всередині починає наростати тривога. Тоді, коли вона звично бере його на руки, він тулиться до неї завмираючи біля її грудей: "Послухай, як гучно б'ється моє сердечко. Воно тривожиться за тебе, тривожиться, що ти покинеш мене і ніколи більше не повернешся. Ти ж не залишиш мене назавжди, правда?!" Вона ніжно гладить і цілує його в носика. Іншого разу, коли сидить на дивані, він вмощується біля однієї з її ніг і обіймає усіма своїми чотирма лапами: "Я не хочу, щоб ти їхала. Залишайся зі мною". І знову вона його гладить. Але це ніколи нічого не змінює. Наступного дня вона витягує велику червону валізу і починає складати в неї свій одяг та подарунки. Джек ніколи ні не заскакує туди всередину, ні не сідає зверху. Він воліє цього не бачити, бо знає, що з собою вона його не візьме та він й не хоче з нею - вона йому потрібна тут.  

Повернулася у мокрих до колін джинсах. Джек здивовано подивився на неї і подумав, що сам нізащо б не погодився отак добровільно намокнути. Після повернення опустила жалюзі на вхідних дверях, повернула ключ у замку і налякано притислася до Джека. Поклав їй на голову лапку і насторожено вслухався у звуки за вікном. Жалюзі тремтіли від вітру, постукуючи по шибах, а несамовитої сили дощові краплини, вистукуючи по підвіконню, здавалося прагнули ввірватися в затишний домашній простір. Поодинці їм було б лячно удома. Удвох вони вистоять цю негоду. 
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

Замуровуємо на непрохідність територію приватного простору. Туди у щілини не пролізуть змії з вашою отрутою. Туди не вигризують дири у дверях, нацьковані вами хижі вовки. Туди ви не запустите трощити вікна розлюченого бика. 
Керована фауна - не завжди циркове шоу.

Замуровуємо на непрохідність територію приватного простору. Ви проводите досліди на людях, ховаючи засоби неефтаназного відходу під священичим вбранням. Усе, що отримали від народження, прогуляли. Забули, що у кожного їжака - власний кожух із голками. 

Замуровуємо на непрохідність територію приватного простору. Наставлений проти годинникової стрілки механізм, погальмувавши, знову піде як звично. У старій хаті, де господарюють вітри, спогади про колишніх власників запечатані у стінах. Там сонячні зайчики витанцьовують диско навіть на столітніх порохах. 

Сонячні зайчики завжди праві. 
01.08.2016