ТОБІ...

ТОБІ...

Зрадлива матерія часу накладає на обличчя зморшки, на серце - шрами, випробовуючи на вірність даній один одному клятві. У намаганні зберегти історію кохання, що народжувалась під проливними дощами, листаємо сторінки спільного життя, загартовуючи територіальними розлуками, підтримуючи телефонними дзвінками.


Відчуваємо один одного на тонкій ниточці спільного бажання захистити спільне побутування від стороннього втручання. Пробачаємо один одному миті непорозуміння, не допускаємо в них образ, бо образи копають глибокі психологічні ями, із яких важко вибратись навіть канатними шнурами. 

В енний день прожитих спільно років
замість обіду біля озера подаруй нам
будиночок на колесах і поїдемо мандрувати. Із країни в країну, під сонцем, грозами, блискавицями, засніженими шляхами, де не тривожать пересуванням стільців за стіною сусіди, де виходячи з дому не треба маски вбирати. Туди, де повсякчас можна бути собою. Кохати...

Л.О.

ТЕРИТОРІЯ КОМФОРТУ

ТЕРИТОРІЯ КОМФОРТУ

Дожени того м'ячика, що самостійно котиться по дорозі і біжи з ним, вибираючи за керунком керунок. Не гнися під подувами миттєво налетілого вітру, погода зміниться - ти залишишся наодинці з собою. Тримай міцніше у жменях зерна свого часу, не розсипай по асфальту, вони там не вродять. Запиши у сьогодні своє завтра, отримай найголовніше з того, про що мрієш, не зважай на заздрощі навколо.
Приготуй сачок для метеликів і виловлюй ним із вузенького келиха миті минучого щастя - вони твоя оздоровниця. Не відмовляй друзям у зустрічах із-за лихої погоди - перед силою розуміння й підтримки відступають найгрізніші грози. Зміни ритм із вальсу на танго, дозволь емоціям взяти верх над розумом - почуття мають свої закони. Підійми голову вгору і вбери зіницями кольори вечірнього неба, вони полікують твій смуток і тимчасові болі.
У цій коловерті ти - лялька, але не маріонетка. Світ має одного батька  - не Джеппетто.  Гармоніюй земні закони. Не стискай у долонях повітря, яким дихаєш, аби тобі його не забракло, коли відкриватимеш ширші простори. Вікно твого бачення - не отвір у стінах будинку з замкненими віконицями, за ним - далекі, непізнані моря і гори. Фільтруй енергетичні потоки, що намагаються вибити зачинені двері комфорту - оберігай власну територію.

Л.О.

Коли...

КОЛИ...

Коли ти загубишся і блукатимеш, навпомацки шукаючи власні сліди, збери всю мужність у кулак, слухай власну інтуїцію і біжи туди, куди вказує зоряний Молочний Шлях. Його ще Чумацьким називають. Так чи інак то - Божа дорога, вона відведе тебе від зла. Нею у золотій колісниці їздить пророк Ілля. Він у демонів блискавиці метає, найвищий дозвіл на захист тебе від всього лихого має.

Коли ти впадеш під тягарем життєвих випробувань, зупинишся, не бажаючи підійматися з колін, збадьорся напоєм у "Світі кави", зведи свій зір до стомленого Ісуса на верхівці львівської каплиці Боїмів, застановися над його запитанням: "... чи твоя печаль більша, ніж моя?". Вставай й крокуй далі туди, куди веде тебе земна стезя. Крізь болі і випробування, бо то - дорога твоя.

Коли невдоволення власним життям розриває мозок міріадами спалахів навпіл, подумай про тих, кого вже немає. Вбирай на повні груди червневий липи цвіт, вслухайся в шепотіння хвиль, вдивляйся у sunset. Нахабний вітер похмурого дня, що прохолодою пробирається під вбрання, несе тобі найголовнішу звістку - дихай поки дихається, усміхайся, допоки сонце цілує твоє обличчя.

Коли тебе переповнює хотіння ненадовго випасти зі звичної буденної біганини, втекти  від міської метушні на край світу, візьми свій окраєць приватного бажання і як у дитинстві намазай його шоколадним маслом. Смакуй, не поспішаючи, запиваючи водою з лісового джерельця - у ньому здоров'я і сила твоя. Реабілітація і відновлення енергії на долання нових вершин крутить стрілки годинника життя.

Коли ти загубишся і блукатимеш, навпомацки шукаючи свої сліди, збери всю мужність у кулак, слухай власну інтуїцію і біжи туди, куди вказує Чумацький шлях. Віднайди кав'ярню під номером два, замов у ній збадьоруючий білий чай. Розділи навпіл кекс і віддай половину потребуючому старцеві чи потіш ним важкохворе дитинча. Слідуй за порухами власного серця, твори добрі діла...
Л.О.

ЗАВЕДИ МОТОЦИКЛ

Літо щойно розпочалося. І літо манить, спокушає мандрами... мотомандрами...

ЗАВЕДИ МОТОЦИКЛ

Заведи мотоцикл. Я хочу відчути подих вітру в обличчя, не думаючи про кілометри доріг. Мені так подобається, коли ти переганяєш автівки на автостраді і мчиш швидше за подих. Я люблю жувати канапки на автозаправках із кумедною назвою "Автогриль". Ну правда ж, ти згоден - машина - не гриль. На ній ковбаски не засмажиш. Але ж лише ідіоти потребують глибоких тлумачень. А ми родом не з них. 

Заведи мотоцикл. Я хочу відчути сезонну насолоду альтернативи потягам і літакам. Мотоцикл має ого-го переваги: для нього не існує корків, зон турбулентності. У нього власні закони прохідності. Крім канапок на "Автогрилях" ми купуємо мапи, аби знати куди нам далі мчати. А давай врешті поїдемо у словенський Копер. До нього ж майже рукою подати. Він ближчий за хорватський Ловран.

Заведи мотоцикл. Я хочу відчути пульсацію і життя місць, де ми ще з тобою не були. Навіть, якщо обереш інший керунок. Аби щось нове для пізнання, куди на двох колесах можна домчати. Із каскою на голові відчуваю себе королевою доріг. І, знаєш, це так кльово їх підкоряти. Навіть, якщо мотоцикл ти ведеш. Наш залізний кінь готовий у дорогу. Багаж спакували. Заводь. А тепер - уперед. 

Л.О.

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Леся ОЛЕНДІЙ
                                            
Надпий із мого горнятка кави. Цю ріку нам призначено переплисти разом. Ми блукати могли б із тобою світами. Але загубились у квітнику для двох. Хтось із нас схибив більше, ніж дві тисячі років тому. Тоді, давно, ще до народження Христа. І тепер ми разом волочимо цю втому, якій не видно ні краю, ні кінця. Хотіли літати - поламались крила. Хотіли бігти - місць для підзарядки вільних нема. Ще молодість на захід не закотила, а ми вже гортаєм наше прадавнє буття. Ей, зупинися, я хочу перевзутися у завтра. У майбутнє, в яке туга не прийде. Однак ти мене не чуєш і мчиш собі далі. Давно забувши про власне "я". Пролітають дні, місяці, роки. Де ж воно те світле, що колись обіцяв? Порохом вкриваються плани, пліснявіють надії. Сьогодні те ж, що й вчора...

Стоп! Дубль два.

Віддай мою каву. Цю ріку я перепливу сама. Мандруватиму далекими невідомими світами. Не треба мені твого квітника. Кажеш, ми знайомі більше, ніж дві тисячі років. Але я не пригадую твоїх кроків. Я ніколи не чула твого голосу. Не бачила твоїх очей. Твоє тіло - молоде, а в рухах - стареча втома. Ти вже нічого не чекаєш від життя. А лечу. Біжу. Я поспішаю. Мені кожна мить, чуєш, кожна мить дорога. Не хочу з тобою згадувати минуле. Закриваю двері. Іди собі далі сам. Мені - направо. Потім наліво. Далі дорога пряма. Так багато ще планів і задумів для реалізації. І все треба встигнути сьогодні. Сьогодні. Бо там, де фініш... там усе так банально. Там вже шансів на перезавантаження нема. 

Foto Lesia Olendii

Недоречність або Пікассо у Львові

Недоречність

або Пікассо у Львові

Туристичні маршрути, місця і міста набувають особливої ваги і цікавості для мандрівників у зв'язку з уславленими особистостями, які там народилися, проживали чи бували. 

Пройтися кімнатами львівського помешкання, де жила і якими ходила українка, яка співала в найвідоміших операх світу, ковзаючи поглядом по речах, яких торкалися її руки, сценічному костюмі "Мадам Батерфляй", вбрана в який вона власним талантом і власними здібностями у міланській"Ла Скала" подарувала нове життя опері Пучіні. Вслухатися в голос Соломії Крушельницької, що лунає в стінах її помешкання зі старої платівки, відчувачи її невидиму присутність і власне хвилювання.

Черпнути згусток позитиву, що струменить від львівського пам'ятника  художникові-самоукові Никифорові Криницькому. 
"Никифор Епіфаній Дровняк, знаний також як Никифор Криницький - художник, чиє ім'я стоїть в одному ряду з іменами художників-примітивістів Ніко Піросмані, Анрі Руссо, Марії Приймаченко... 
Народженого у містечку Криниця лемка Никифора під час операції "Вісла" кілька разів вивозили з рідної землі. А він щоразу пішки повертався назад...". Никифор Дровняк до Львова має стосунок лише тим, що він, убогий за життя, без освіти, але надзвичайно талановитий український художник заслужив собі посмертне вшанування в українському місті мистців. 

Весело пірнути рукою в кишеню скульптури популярного у ХІХ столітті австрійського письменника Леопольда фон Захер Мазоха, наклади книжок якого в той час перевищували наклади Толстого, Шевченка та інших знаних авторів разом узятих. О, цей своє увіковічнення в місті левів заслужив фактом свого народження тут.

Список можна продовжувати. Серед застиглих у львівських скульптурах постатей приналежні до Львова художник Іван Труш і письменник Іван Франко, історик та президент УНР Михайло Грушевський, композитор Володимир Івасюк, відновник українського книгодрукування Іван Федорович (знаний як Іван Федоров) ... Інші "прописалися" в західноукраїнському місті власним вкладом в національну історію, літературу, культуру - Степан Бандера, Тарас Шевченко...

І серед усіх цих українських скульптур-постатей вирізняється одна, яка немає ні найменшого стосунку до українського Львова - світового імені художника Пабло Пікассо. Її приписують до цікавинок туристичного міста. Збита з пантелику, намагаюся віднайти в комірках власної пам'яті бодай найменший вузлик зв'язку. Анічогісінько. Можна вигадати безліч пояснень з'яви скульптури Пікассо біля однойменного львівського клубу - любов'ю численних шанувальників іспансько-французького художника в історичному українському місті, пропагандою позбуватися залежності від куріння, або й що Пікассо, який, що найреальніше 99,9% із 100% навіть ніколи не здогадувався про існування такого міста, дуже мріяв у ньому побувати. 

Пам'ятник цікавий, так. Скульптурний Пікассо ідеально відтворює образ свого уславленого покійного оригіналу. А далі в пізнавальності пробіл. Бо український клуб "Пікассо", скільки б світлин художника не вивішував, однаково ніколи не зможе похвалитися тим, що багато років тому в його стінах, нехай й під іншою вивіскою кавував маестро Пікассо. Жодної прив'язки до міста. Жодних реальних зачіпок між Львовом і Пабло Пікассо. Доречність його пам'ятника в українському туристичному Львові така ж сама як могла б бути доречність пам'ятника Соломії Крушельницькій у французькому туристичному містечку Мужен (Mougins), де проживав Пікассо і де ніколи не бувала українська оперна діва. Скульптури Крушельницької на альпійському Лазурному березі немає. Бо там про неї навіть не знають. Так само як у Львові не знають про приналежність Пікассо до галицького міста. Однак...

Фото google.com та Lesia Olendii

Відродження

Відродження

(Уривок із роману "Ефемерія", відзначеного спецвідзнакою міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова")

Місце падіння у минулому неприступної фортеці її чуттєвої відчуженості, не так давно підтятої руйнівним вогнем пристрасті - Умбертіде. Іронія долі: жіноча фортеця впала неподалік нездоланних мурів фортеці історичної. Географічно Умбертіде притиснулося до Перуджі тісніше, ніж Свірж до Львова, а від Риму його віддаляє майже така сама відстань як центр Прикарпаття Івано-Франківськ від українського міста левів. Її природна чуттєвість відродилася майже так само як постала з руїн реконструйована історична ідентичність середньовічної фортеці La Rocca Umbertide. Із Зоряниних грудей вирвалися ридання і потужними схлипами накрили збентеженого Джакомо. Він погладив її волосся, зазирнув у вічі, в погляді застигло німе запитання.
- Я знову живу, Джако… - Сльози виштовхували з її тіла кількарічний захований на дні серця біль, віджилий і невідомо навіщо бережений зв’язок із давно померлим Віктором. Звільнялася від старого для нового. Не заглиблювалася в думки про те, що принесе новонароджена пристрасть, добровільно стрибала в її сіті.

Фортечно-замково-палацова архітектура – спільні Зорянині з Джакомо фотографічні зацікавлення. А, якщо пощастить, то ще й арт-мистецькі. У той пам’ятний момент пристрасного вибуху їхніх торкально-чуттєвих стосунків у готелі Умбертіде, у галереї La Rocca Umbertide експонували сюрреалістичні полотна одного з визначних творців італійського живопису ХХ століття. Сюрреалістичний лозунг «кохання, краса, бунт» свіжою хвилею увірвався в їхні життя. Перша зустріч від отого пам’ятного «… ще побачимось», сказаного ним у Кракові. Відтоді злетіло три місяці – час нарощування пристрасті інтернет-спілкуванням. Тему останніх новин у світі фотомистецтва вони терли так ретельно як труть українки до Різдва мак у макітрі. Вона накривала його власними враженнями і думками про «Українців серед гір і в міському смогу» залюбленого в українські Карпати і гуцулів французького фотомайстра, «Культурні химери Львова» українця, львів’янина, якому власним фотоапаратом акомпанує його дружина, «Лоліт» (що за віком давно перескочили лолітівську незрілість) уславленого українського фотомитця без постійного місця проживання на карті Батьківщини. Він освіжав її знання у світі європейського фотомистецтва. Нерідко їхнє чатування завершувалося його монологом на тему «ню» чорно-білих вишуканих геометричних експериментів із тілом міжнародно знаного французького фотографа-архітектора Еріка Марріана. Зоряна читала Джакомове бачення-трактування, прикипала поглядом до прикріплених фотокопій майстра, що він так ретельно просвічував як рентгенівським промінням. Читала - дивилася, дивилася-читала. Проникала зором між лініями, що ніжно окреслювали жіночі зваби. Температура її тіла повсякчас змінювалася: її кидало то в жар, то в холод. Вона гарячіла всередині. У її жіночому єстві розтікалося, розпалюване ним, нестримне бажання любострастя. Чотири роки минуло відтоді як востаннє наповнювалася схожими відчуттями. Здавалося, вони так само безслідно відійшли від неї як Віктор. Після його зникнення-загибелі в Альпах перетворилася на безчуттєву істоту. Почуття самозацементувалися. Перестала реагувати навіть на їхні грайливі фото, нацокані на острові Санторіні – світлі спогади шлюбних мандрів. Із них завжди усміхався до неї русявий зеленоокий український американець. Чоловік, який був її у часі, що розсіявся як марево.

https://www.facebook.com/pages/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90/176567169149767