Коли...

КОЛИ...

Коли ти загубишся і блукатимеш, навпомацки шукаючи власні сліди, збери всю мужність у кулак, слухай власну інтуїцію і біжи туди, куди вказує зоряний Молочний Шлях. Його ще Чумацьким називають. Так чи інак то - Божа дорога, вона відведе тебе від зла. Нею у золотій колісниці їздить пророк Ілля. Він у демонів блискавиці метає, найвищий дозвіл на захист тебе від всього лихого має.

Коли ти впадеш під тягарем життєвих випробувань, зупинишся, не бажаючи підійматися з колін, збадьорся напоєм у "Світі кави", зведи свій зір до стомленого Ісуса на верхівці львівської каплиці Боїмів, застановися над його запитанням: "... чи твоя печаль більша, ніж моя?". Вставай й крокуй далі туди, куди веде тебе земна стезя. Крізь болі і випробування, бо то - дорога твоя.

Коли невдоволення власним життям розриває мозок міріадами спалахів навпіл, подумай про тих, кого вже немає. Вбирай на повні груди червневий липи цвіт, вслухайся в шепотіння хвиль, вдивляйся у sunset. Нахабний вітер похмурого дня, що прохолодою пробирається під вбрання, несе тобі найголовнішу звістку - дихай поки дихається, усміхайся, допоки сонце цілує твоє обличчя.

Коли тебе переповнює хотіння ненадовго випасти зі звичної буденної біганини, втекти  від міської метушні на край світу, візьми свій окраєць приватного бажання і як у дитинстві намазай його шоколадним маслом. Смакуй, не поспішаючи, запиваючи водою з лісового джерельця - у ньому здоров'я і сила твоя. Реабілітація і відновлення енергії на долання нових вершин крутить стрілки годинника життя.

Коли ти загубишся і блукатимеш, навпомацки шукаючи свої сліди, збери всю мужність у кулак, слухай власну інтуїцію і біжи туди, куди вказує Чумацький шлях. Віднайди кав'ярню під номером два, замов у ній збадьоруючий білий чай. Розділи навпіл кекс і віддай половину потребуючому старцеві чи потіш ним важкохворе дитинча. Слідуй за порухами власного серця, твори добрі діла...
Л.О.

ЗАВЕДИ МОТОЦИКЛ

Літо щойно розпочалося. І літо манить, спокушає мандрами... мотомандрами...

ЗАВЕДИ МОТОЦИКЛ

Заведи мотоцикл. Я хочу відчути подих вітру в обличчя, не думаючи про кілометри доріг. Мені так подобається, коли ти переганяєш автівки на автостраді і мчиш швидше за подих. Я люблю жувати канапки на автозаправках із кумедною назвою "Автогриль". Ну правда ж, ти згоден - машина - не гриль. На ній ковбаски не засмажиш. Але ж лише ідіоти потребують глибоких тлумачень. А ми родом не з них. 

Заведи мотоцикл. Я хочу відчути сезонну насолоду альтернативи потягам і літакам. Мотоцикл має ого-го переваги: для нього не існує корків, зон турбулентності. У нього власні закони прохідності. Крім канапок на "Автогрилях" ми купуємо мапи, аби знати куди нам далі мчати. А давай врешті поїдемо у словенський Копер. До нього ж майже рукою подати. Він ближчий за хорватський Ловран.

Заведи мотоцикл. Я хочу відчути пульсацію і життя місць, де ми ще з тобою не були. Навіть, якщо обереш інший керунок. Аби щось нове для пізнання, куди на двох колесах можна домчати. Із каскою на голові відчуваю себе королевою доріг. І, знаєш, це так кльово їх підкоряти. Навіть, якщо мотоцикл ти ведеш. Наш залізний кінь готовий у дорогу. Багаж спакували. Заводь. А тепер - уперед. 

Л.О.

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Леся ОЛЕНДІЙ
                                            
Надпий із мого горнятка кави. Цю ріку нам призначено переплисти разом. Ми блукати могли б із тобою світами. Але загубились у квітнику для двох. Хтось із нас схибив більше, ніж дві тисячі років тому. Тоді, давно, ще до народження Христа. І тепер ми разом волочимо цю втому, якій не видно ні краю, ні кінця. Хотіли літати - поламались крила. Хотіли бігти - місць для підзарядки вільних нема. Ще молодість на захід не закотила, а ми вже гортаєм наше прадавнє буття. Ей, зупинися, я хочу перевзутися у завтра. У майбутнє, в яке туга не прийде. Однак ти мене не чуєш і мчиш собі далі. Давно забувши про власне "я". Пролітають дні, місяці, роки. Де ж воно те світле, що колись обіцяв? Порохом вкриваються плани, пліснявіють надії. Сьогодні те ж, що й вчора...

Стоп! Дубль два.

Віддай мою каву. Цю ріку я перепливу сама. Мандруватиму далекими невідомими світами. Не треба мені твого квітника. Кажеш, ми знайомі більше, ніж дві тисячі років. Але я не пригадую твоїх кроків. Я ніколи не чула твого голосу. Не бачила твоїх очей. Твоє тіло - молоде, а в рухах - стареча втома. Ти вже нічого не чекаєш від життя. А лечу. Біжу. Я поспішаю. Мені кожна мить, чуєш, кожна мить дорога. Не хочу з тобою згадувати минуле. Закриваю двері. Іди собі далі сам. Мені - направо. Потім наліво. Далі дорога пряма. Так багато ще планів і задумів для реалізації. І все треба встигнути сьогодні. Сьогодні. Бо там, де фініш... там усе так банально. Там вже шансів на перезавантаження нема. 

Foto Lesia Olendii

Недоречність або Пікассо у Львові

Недоречність

або Пікассо у Львові

Туристичні маршрути, місця і міста набувають особливої ваги і цікавості для мандрівників у зв'язку з уславленими особистостями, які там народилися, проживали чи бували. 

Пройтися кімнатами львівського помешкання, де жила і якими ходила українка, яка співала в найвідоміших операх світу, ковзаючи поглядом по речах, яких торкалися її руки, сценічному костюмі "Мадам Батерфляй", вбрана в який вона власним талантом і власними здібностями у міланській"Ла Скала" подарувала нове життя опері Пучіні. Вслухатися в голос Соломії Крушельницької, що лунає в стінах її помешкання зі старої платівки, відчувачи її невидиму присутність і власне хвилювання.

Черпнути згусток позитиву, що струменить від львівського пам'ятника  художникові-самоукові Никифорові Криницькому. 
"Никифор Епіфаній Дровняк, знаний також як Никифор Криницький - художник, чиє ім'я стоїть в одному ряду з іменами художників-примітивістів Ніко Піросмані, Анрі Руссо, Марії Приймаченко... 
Народженого у містечку Криниця лемка Никифора під час операції "Вісла" кілька разів вивозили з рідної землі. А він щоразу пішки повертався назад...". Никифор Дровняк до Львова має стосунок лише тим, що він, убогий за життя, без освіти, але надзвичайно талановитий український художник заслужив собі посмертне вшанування в українському місті мистців. 

Весело пірнути рукою в кишеню скульптури популярного у ХІХ столітті австрійського письменника Леопольда фон Захер Мазоха, наклади книжок якого в той час перевищували наклади Толстого, Шевченка та інших знаних авторів разом узятих. О, цей своє увіковічнення в місті левів заслужив фактом свого народження тут.

Список можна продовжувати. Серед застиглих у львівських скульптурах постатей приналежні до Львова художник Іван Труш і письменник Іван Франко, історик та президент УНР Михайло Грушевський, композитор Володимир Івасюк, відновник українського книгодрукування Іван Федорович (знаний як Іван Федоров) ... Інші "прописалися" в західноукраїнському місті власним вкладом в національну історію, літературу, культуру - Степан Бандера, Тарас Шевченко...

І серед усіх цих українських скульптур-постатей вирізняється одна, яка немає ні найменшого стосунку до українського Львова - світового імені художника Пабло Пікассо. Її приписують до цікавинок туристичного міста. Збита з пантелику, намагаюся віднайти в комірках власної пам'яті бодай найменший вузлик зв'язку. Анічогісінько. Можна вигадати безліч пояснень з'яви скульптури Пікассо біля однойменного львівського клубу - любов'ю численних шанувальників іспансько-французького художника в історичному українському місті, пропагандою позбуватися залежності від куріння, або й що Пікассо, який, що найреальніше 99,9% із 100% навіть ніколи не здогадувався про існування такого міста, дуже мріяв у ньому побувати. 

Пам'ятник цікавий, так. Скульптурний Пікассо ідеально відтворює образ свого уславленого покійного оригіналу. А далі в пізнавальності пробіл. Бо український клуб "Пікассо", скільки б світлин художника не вивішував, однаково ніколи не зможе похвалитися тим, що багато років тому в його стінах, нехай й під іншою вивіскою кавував маестро Пікассо. Жодної прив'язки до міста. Жодних реальних зачіпок між Львовом і Пабло Пікассо. Доречність його пам'ятника в українському туристичному Львові така ж сама як могла б бути доречність пам'ятника Соломії Крушельницькій у французькому туристичному містечку Мужен (Mougins), де проживав Пікассо і де ніколи не бувала українська оперна діва. Скульптури Крушельницької на альпійському Лазурному березі немає. Бо там про неї навіть не знають. Так само як у Львові не знають про приналежність Пікассо до галицького міста. Однак...

Фото google.com та Lesia Olendii

Відродження

Відродження

(Уривок із роману "Ефемерія", відзначеного спецвідзнакою міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова")

Місце падіння у минулому неприступної фортеці її чуттєвої відчуженості, не так давно підтятої руйнівним вогнем пристрасті - Умбертіде. Іронія долі: жіноча фортеця впала неподалік нездоланних мурів фортеці історичної. Географічно Умбертіде притиснулося до Перуджі тісніше, ніж Свірж до Львова, а від Риму його віддаляє майже така сама відстань як центр Прикарпаття Івано-Франківськ від українського міста левів. Її природна чуттєвість відродилася майже так само як постала з руїн реконструйована історична ідентичність середньовічної фортеці La Rocca Umbertide. Із Зоряниних грудей вирвалися ридання і потужними схлипами накрили збентеженого Джакомо. Він погладив її волосся, зазирнув у вічі, в погляді застигло німе запитання.
- Я знову живу, Джако… - Сльози виштовхували з її тіла кількарічний захований на дні серця біль, віджилий і невідомо навіщо бережений зв’язок із давно померлим Віктором. Звільнялася від старого для нового. Не заглиблювалася в думки про те, що принесе новонароджена пристрасть, добровільно стрибала в її сіті.

Фортечно-замково-палацова архітектура – спільні Зорянині з Джакомо фотографічні зацікавлення. А, якщо пощастить, то ще й арт-мистецькі. У той пам’ятний момент пристрасного вибуху їхніх торкально-чуттєвих стосунків у готелі Умбертіде, у галереї La Rocca Umbertide експонували сюрреалістичні полотна одного з визначних творців італійського живопису ХХ століття. Сюрреалістичний лозунг «кохання, краса, бунт» свіжою хвилею увірвався в їхні життя. Перша зустріч від отого пам’ятного «… ще побачимось», сказаного ним у Кракові. Відтоді злетіло три місяці – час нарощування пристрасті інтернет-спілкуванням. Тему останніх новин у світі фотомистецтва вони терли так ретельно як труть українки до Різдва мак у макітрі. Вона накривала його власними враженнями і думками про «Українців серед гір і в міському смогу» залюбленого в українські Карпати і гуцулів французького фотомайстра, «Культурні химери Львова» українця, львів’янина, якому власним фотоапаратом акомпанує його дружина, «Лоліт» (що за віком давно перескочили лолітівську незрілість) уславленого українського фотомитця без постійного місця проживання на карті Батьківщини. Він освіжав її знання у світі європейського фотомистецтва. Нерідко їхнє чатування завершувалося його монологом на тему «ню» чорно-білих вишуканих геометричних експериментів із тілом міжнародно знаного французького фотографа-архітектора Еріка Марріана. Зоряна читала Джакомове бачення-трактування, прикипала поглядом до прикріплених фотокопій майстра, що він так ретельно просвічував як рентгенівським промінням. Читала - дивилася, дивилася-читала. Проникала зором між лініями, що ніжно окреслювали жіночі зваби. Температура її тіла повсякчас змінювалася: її кидало то в жар, то в холод. Вона гарячіла всередині. У її жіночому єстві розтікалося, розпалюване ним, нестримне бажання любострастя. Чотири роки минуло відтоді як востаннє наповнювалася схожими відчуттями. Здавалося, вони так само безслідно відійшли від неї як Віктор. Після його зникнення-загибелі в Альпах перетворилася на безчуттєву істоту. Почуття самозацементувалися. Перестала реагувати навіть на їхні грайливі фото, нацокані на острові Санторіні – світлі спогади шлюбних мандрів. Із них завжди усміхався до неї русявий зеленоокий український американець. Чоловік, який був її у часі, що розсіявся як марево.

https://www.facebook.com/pages/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90/176567169149767

Ілюзія руху

Леся Олендій 

На злобу дня 

Власна свобода розпочинається там, де вона цілковито вільна від сторонніх поглядів, табу і можливостей. 

Ілюзія руху

Дивилася як за вікном під ніжними весняно-сонячними поцілунками вчорашні бруньки перетворювалися у свіжі яскраві листочки. Оті найперші завжди свіжі і завжди яскраві. Після осінньо-зимової оголеної відвертості природа поспішала прикритися новим вбранням. Заховати виставлене на людський осуд під ілюзією благополуччя. 

- Яка дурня! - Обірвала вголос власні думки. - У природи не буває ілюзії благополуччя. Вона чудова своєю справжністю. Не варто припасовувати до природи власні... 

У двері настирливо задзвонили, зупинивши її роздуми на півтонах. Тихенько відсунулася подалі від вікна. Принишкла, остерігаючись зайвим рухом видати власну присутність за зачиненими дверима квартири. Через п'ять хвилин дзвінок, що збудив тишу квартири, стих. Натомість беззвучно завібрував залишений на дивані телефон. Навшпиньки підійшла до канапи, обережно, як гарячу каструлю без хапачки, взяла його у руку, подивилася, хто телефонує і байдуже поклала на місце. Останньою потугою контакту стільниковий здригнувся від нового есемес. "Ти обіцяла..." Далі вона не читала, а просто натискала "видалити". Максимум, що могла обіцяти - зустріч. Але ті обіцянки були з її минулого життя і не мали нічого спільного з  сьогоденням. Тї обіцянки мали повчорашню давність, а тому дозволити їм внести безлад у процес самопізнання, означало знову все пустити на самотік, безвольно, на догоду іншим грати давно остогидлі ролі. Аби тільки ніхто не зміг здогадатися про її внутрішні надломи, про те, що пошуки власного "я" у навколишньому замкнулися у бігах по колу.

Увійшла в мережу. "Катастрофа у Середземному морі - загинуло 400 мігрантів... Судно прямувало з Лівії до Італії..." 

У холодних морських водах, на шляху до кращої долі. До ілюзії  кращої долі. Ніхто не знає, де і коли настане його останній час: життя - то напрямок із пункту А у пункт Б. 

Відсьорбнула ковток гарячого білого чаю. Зазирнула в електронну скриньку, аби почистити спам. Першими у його папку полетіли листи з соцмережі "К. Л. додала 57 нових фото" - соцмережа як мала сцена театру одного актора (актриси) - К.Л. - головна героїня усіх поширюваних постановочних фото, жодного краєвиду без неї, улюбленої. "Т. М. позначила вас на своїй світлині" - а хоч мільйон разів можуть позначати всі, кому лише заманеться - функцію відображення цих позначок на власній сторінці заблокувала ще тоді, коли кількість таких постів у її профайлі накрили лавиною інформації власні дописи. "С. В. запросила вас на подію..." - жодних подій, найголовнішою подією для неї зараз є вона сама. Ноут завис на видаленні 35 мейла-повідомлення чужого активного соцмережного життя. Вимкнула живлення. 
Аби відчути власну значущість, створи профайл у соцмережі, додай кілька сотень друзів, активно лайкай їхні пости. Кожному - своє. Для неї всі барви віртуальної моновистави сіріють і тьмяніють перед свіжим вітром реального життя. Мандри. Лише мандри рятували її від отого остогидлого бігу в замкненому колі, від відчуття себе безпомічною мурахою під пресом державницько-чиновницьких і політичних рішень, що замикали в лещата підпорядкованості їхньому божевіллю.

Її пам'ять живе у дорогах, в неафішованих у соцмережі світлинах, у територіально далеких ранках, звукоголосих вечорах чужих міст і містечок, що на кілька днів, а чи й на тиждень поселялися у ніздрях запахами екзотичної рослинності, морського бризу, чужоземних страв. Спогади заплуталися у кумедному дзеркалі чужої вілли, в епатажних роботах уславленого художника, у вузеньких вуличках середньовічних європейських містечок, в імпровізованому пікніку на морському узбережжі. 

                                Foto Lesia Olendii

Мандри і дороги - її повітря і хліб насущний. Вона хотіла б жити так як живе отой юнак, який одного вечора змандрував собі нічліг у їхній домівці - невпинне пізнання світу і робота при потребі заробити на їжу і нічліг. Пізнання. Невпинне пізнання нових територій, культур, світоглядів буття. Усе решту - марнування отриманих від народження можливостей.

Яка нудьга от... жодного осуду, жодної критики. Кожен повинен почуватися щасливим у власному житті чи бутті - одним самолюбування в просторах соцмереж, іншим - кар'єрні амбіції, а їй... вона перезавантажила ноут, видалила профайл - власна свобода розпочинається там, де вона цілковито вільна від сторонніх поглядів, табу і можливостей. 
Вимкнула телефон. Спакувала наплічник. 

Розплющила очі, скидаючи з-перед очей залишки дрімоти. За вікном мерехтіли яскраві краєвиди. Потяг беззвучно ніс її у кольорові простори південної Франції.   

Леся Олендій "Червоне небо". В'ячеслав Гук "Біла тінь"

Страстна П'ятниця у моїй, народженій минулотижневої п'ятниці оповідці "Червоне небо" і, написаних ще 1995 року та вперше почутих нинішнього ранку поетичних рядках В'ячеслава Гука "Біла тінь", мають дещо спільне - пролита Ісусом кров у "моєму небі" і  "сонця кров" у Поета. Саме тому я об'єднала їх в одній літературній балачці.

Леся Олендій "Червоне небо"

Foto Lesia Olendii

Тихо. Скорботою нависло над землею небо, огорнувши все суще, відкидаючи тінь від скупчених у великому смутку хмарин. День без сонця. Без радості. Минулої ночі небо запалало червоними барвами.

"... кажу тобі те, що бачила. Прокинулася як від поштовху, відкрила очі, поглянула на годинник - третя ночі. А квартира залита червоним світлом. Ніби хто на вулиці розпалив величезне багаття, що палахкотить високим полум'ям і крізь шибки, яскравим світлом, проникає в помешкання. Таким криваво-червоним вогнем горіло небо". - Доносила мати доньці звістку з України.

А вона вдивлялася у насуплене, затягнуте сірою завісою хмар, італійське небо. І добре розуміла те, про що говорила мама. Смерть - понад кордонами. Небо на всіх - одне. Небо, що тієї ночі кровило, плакало за померлим.

Дзвони кликали до храму. У Божому домі зазвучав орган. Разом із звуками музики до куполів полинули голоси хористів. І оте єднання зовсім не нагадувало емоційні ридання за спочилим. Музика і голоси сплелися в урочистому смутку.
Закривала очі і перед взором проминали кадри: і його хресна дорога, і він, знесилений, закривавлений, падаючий під тягарем хреста. Його стопи ріже гостре каміння. Каміння летить в нього з людських рук, а голоси вимагають: "Розпни!".

Підвелася з колін. Розплющила очі. Обвела зором парафіян. Від престолу до входу в храм пройшли юнаки зі священиками. "Ля - до" - орган зазвучав мінорніше. Парафіяни дружно повернули голови до входу: чотири юнаки підняли на плечі дерев'яного хреста з розіп'ятим на ньому Ісусом, притримуючи під його тілом червону оксамитову подушку. Ота подушка стане останнім ложем спочилого. Його смертну дорогу супроводжують опущені до долу голови вірних. Сірий день почуттів, оповитих смутком і безпорадністю. Розіп'ята Правда.

Двома ланцюжками люди потягнулися віддати шану померлому. Рукою і губами торкнулася кривавих ран Сина Божого. Вклонилася.

Із храму попрямувала до Лаго Маджоре. Тиша. Спокій. Озеро завмерло в смутку Страстної П'ятниці. Вічне і плинне. Після кривавої ночі і двох днів туги настане третій день. Життя.

В'ячеслав Гук "Біла тінь"

Пасхальний понеділок. Слухаю вірш В'ячеслава Гука "Біла тінь" - http://1tv.com.ua/uk/video/program/slovo/2015/04/03/10460

Та біла тінь полотняних веретищ,
що ледь покрила його мертві стопи,
рятуючи від ока, трав, землі.
Була не тінь. Голосом, сльозою.

А в роті солодко від плину гіркоти...

Декламуючи напам'ять "Білу тінь" В'ячеслава Гука, Сергій Палій ніжно закопує у лісову землю квіткового саджанця. Втретє, вп'яте, всьоме, вдесяте прокручую відеозапис. Вслухаюся у поетичні рядки. Передивляюся постановку. І поетична моновистава, і фонова музика повідомляють слухацько-глядацьку аудиторію про смерть задля подолання смерті. Про смерть заради життя.

А в роті солодко від плину гіркоти
І довгі вії ледь прикрили кутик,
де, мов зерно, застигла в нім сльоза -
солона і гірка як хвиля моря.

Коротко. Влучно. Без зайвих емоційних надломів і вересків В'ячеслав Гук описує те, що в ніч Страстної П'ятниці побачила моя мама:

Крізь хмари просочилась сонця кров...

Щороку людство наново переживає трагедію розп'яття Божого Сина. Але найтонше відчувають це поети:

Крізь хмари просочилась сонця кров
зросила тіло смертне на хресті...

В'ячеслав Гук належить до когорти письменників високого поетичного рангу. У програмі "Слово" Першого національного - УТ-1 його вірш "Біла тінь" став в один ряд із творами класиків - Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, Олени Пчілки, Івана Світличного, Бориса Грінченка, Ліни Костенко, Юрія Іздрика...

Талант В'ячеслава Гука - не повсякденного масового вжитку. А тому літературний шлях таких вибраних має власні особливості.