"Розпочався третій тиждень смакових обмежень. Третій тиждень без піци. Не якої-небудь, а справжньої смачнючої італійської. Шлунок волає припинити знущання, а свідомість стійко опирається - не піддавайся, кріпися, ти вистоїш. На допомогу шлункові приходить пам'ять, вимальовуючи в уяві картинки піци "Quattro formaggi", лише кілька місяців тому внесеної у список пріоритетних. Ммм... Quattro formaggi... чотири сири. Коханий італієць стандартним набором із чотирьох сирів точно б обмежився. Сири - те, чому він надає перевагу в їжі. Але я не він. Мені до чотирьох сирів праглося ще прошутто крудо. І замовляла я цю піцу саме в такому наборі. Смакові рецептори намагаються відновити призабутий смак. І тут свідомість піддатливо послаблює опір, дозволяючи пам'яті побавитись картинками піци з ресторану-піцерії Фабіо. Вона, капосна, добре знає, що в заклад чоловікового кузена ми вибираємося не частіше двох-трьох разів у рік. Із-за його неблизького розташування від нашої домівки. Тому й дозволяє згадати особливу піцу, що готують тільки там. Тонюсінький крихкий корж випікається у формі довгої хлібної паляниці. І складники до неї там пропонуються не такі як у решті піцерій. Але не в складниках смак. У піцеріях із складниками італійської піци можна фантазувати на власний розсуд, замовляючи додати чи, навпаки, забрати щось із пропонованого. Мені часто то в одній, то в іншій піці не вистарчає руколи. І її щедро, на моє прохання, викладають зверху замовленої піци. Однак секрет особливого смаку піци у закладі Фабіо саме в отих тоненьких крихких коржах.
Ммм... як довго триватиме моя відмова від піци? Можливо, до першої, принесеної чоловіком додому? Або ж до першої піцо-зустрічі з Робертою? Наразі, поки мій італієць мотається по відрядженнях, свідомо відкладаю зустріч з італійською подругою. І задурюю свій вимогливий шлунок манюсіньким шматочком горгонзоли. Навіть у дні дієти бувають свята ..."
(Уривок із оповідки "Життя без піци". "Mia Italia. Відчуження")
Шевченко-поет... Шевченко-художник... Шевченко-людина...
Багатогранного Шевченка з його людськими почуттями намагалися пізнавати
львівські художники, які 1997-го року здійснили першу поїздку по Україні
Тарасовими шляхами. А в наступні роки потягнувся ланцюжок мандрів у
Литву, Санкт-Петербург, Казахстан. Із особистих розповідей мистців
Євгена Манишина, Ореста Скопа, Петра Сипняка, Михайла Демцю, Михайла
Безпальківа, Володимира Патика, Зеновія Кецала, Ореста Косара, Марти
Луків, Віктора Стогнута, Олександра
Коровая, Олександра Крохмалюка, Сергія Міхновського, Юрія Лесюка, Любові
та Володимира Яцківих, Ігоря Гавришкевича, Дмитра Парути та ініціатора
поїздок, тодішнього директора Львівського палацу мистецтв Романа
Наконечного, із аналізу листів і щоденникових записів Тараса Шевченка
багато років тому народилася моя книжка "Шляхами академіка волі", видана
Музеєм Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв 2012-го.
Трішки вам малознаного про Тараса...
"От ми спізнаємося, дружимося, переходимо на "ти", а наостанку заходять
між нами фінансові зносини. (Йдеться про Василя Апрелєва, "ротмістра
кавалергардського полку).
Він мені замовляє свій портрет. Я
згоджуюся, щоб він, приїздячи до мене на сеанси, привозив власне
снідання, що складалося з 200 устриць, четвертини холодної телятини, 6
пляшок портеру та 1 пляшки джину. Все це по-дружньому з'їдалося й
випивалося протягом сеансу. Третій сеанс розпочали ми на "ти" і скінчили
його шампанським. Я був у захопленні від друга-аристократа. Скінчилися
сеанси, йду я до друга взяти мзду. Другові ніколи, нікого не приймає.
Вдруге - те ж саме, втретє, вчетверте, і так до десяти разів - те ж
самісіньке. Я плюнув йому на порога та й ходити кинув. Таких приятелів
було у мене багато і, як на підбір, все люди військові". (Із "Щоденника"
Т. Шевченка від 2 липня 1857 р.)
Леся Олендій "Шляхами академіка волі"
https://issuu.com/kobzarmuseum/docs/shljahamy
Письменника формують кілька складових: цікаві ідеї та натхнення, друк написаних творів і власні читачі. Усі ці ланки тісно взаємопов'язані. Бо без виходу написаних творів у світ і своїх шанувальників письменник відбутися не може.
У міжнародний день письменника, насамперед, щиро ДЯКУЮ тим, хто мене друкує і тим, хто з цікавістю читає! Ви - моя сила!
Сьогодні разом із ранковим сонечком у мої двері постукала приємна несподіванка. Так, так, я не обманюю. Звичайно, я очікувала на друк цього оповідання. Але зовсім не сподівалася на його вихід у березневому номері. Саме тому мене так переповнюють емоції. Із радістю ділюся ними з вами.
"Марічко... мою силу духу підтримують лише голуби. Коли вони радісно туркочуть за вікном - що птаство може знати про людський смуток? - закриваю очі і думками лину у наше дитинство. Ось ти стоїш перед замком, твоє сопрано здіймається у простір, понад історичними мурами. А я приманюю голубів, непомітно кидаючи на землю зерно. Така собі приємна ілюзія, що то вони так на твій спів злітаються. Понад власне бажання писати, хотів, аби ти співала". "Зенку, твою хитрість із заманювання голубів я розгадала. Однак вдавала, що нічого не помічаю, щасливіючи приємністю від влаштовуваного тобою пташиного пошанування мого таланту. Ти - найкращий у світі брат". Цих останніх листів ми один одному ніколи не написали. Вони існують лише в моїй уяві..."
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
Таємне кохання? Може й так! Однак я, коли писала це оповідання, не задумувалася над тим, що поміж авторськими ляльками, нумізматикою, декоманією і архітектурою заплуталося таємне кохання.
Але ж як приємно: анонс мого твору "Про що мовчала Маргіт" - на обкладинці. Дякую, "ДНІПРО"!
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
У ЗАДЗЕРКАЛЛІ ЧАСУ...
У задзеркаллі часу сіно пахне весняною травою. Сухий хліб смакує як щойно спечений. Сонячний ранок налаштовує на погожу днину. Попри прогнози синоптиків на негоду увечері. Скрип старих стільців заколисує дотиком до непізнаного. Патрик Свейз вправно танцює свої "Брудні танці". Без жодного натяку на брутальність.
Шоколад солодкий. Без присмаку натуральної гірчі. Лісоруб не сокирить дуб, аби продати на меблі. Нові шкарпетки зворушують маленькою діркою на великому пальці. Їх хочеться роздерти так, аби було що латати. Мокре вбрання липне до тіла, не завдаючи незручностей - теплий дощ тішить дужче за теплий душ.
У просторі літає ілюзія годинотягучості. Роки замотано у барви юнацької безтурботності. Сніг із дощем, весна узимку чи зима навесні - усе у втіху, аби тільки вишневе варення було на столі. Іще далеко до розуміння, що вороння каркає на біду, а гриби рясно родять на війну. Польоти уві сні трансформують дійсність наяву.
Будинкові труби випльовують воду із ржавчиною. На конвертах, що приходять "звідти" - марки Польщі, Болгарії, Чехословаччини. Почуття дружби і любові не підпорядковуються національній приналежності. Світ спокушає своїм розмаїттям та інакшістю. Разом із Берлінською стіною падають кордони дитячої наївності.
У задзеркалля часу зазирають помережані смутком і радістю думки.
13.02.2016
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/?ref=bookmarks
І знову моя творчість у літературно-художньому журналі "Дніпро". У лютневому номері -
Авторські ляльки, антикварні речі, рідкісні монети... і... Маргіт. Хто така Маргіт і який стосунок вона має до всього цього читайте у моєму новому творі
ПРО ЩО МОВЧАЛА МАРГІТ
Моїй дорогій подрузі-лялькарці Катерині Кириловій
"Маріаннин погляд міцно зачепився за ляльку. Вона спинилася біля неї подивована, за якою іронією долі модерна красуня, майстерно створена чиїмись руками, опинилася тут. Її місце на ляльковому фестивалі чи ярмарку. Але аж ніяк не в галереї антикварних речей. Серед старих столів, креденсів, годинників, порцеляни, срібних столових наборів, великої кількості монет - свідків давно минулого часу сучасна авторська лялька виглядала інопланетною прибулицею. Безперечно, за ціною вона поступалася вартості кожної окремої одиниці наявного тут антикваріату. Однак у власній авторській ексклюзивності була неповторною. І хто знає, скільки коштуватиме, якщо її продаватимуть через століття. У широко розкритих, кольору стиглої вишні, неймовірно живих очах ляльки, в обрамленні довгих густих вій, застигли сльози. Її тоненькі пальчики торкалися обличчя. Із правого плечика звисала кругленька жовта торбинка, із якої визирала мініатюрна книжечка. На обкладинці навіть прочитувалося дрібним шрифтом надруковане ім'я автора - Марк Леві. Назва твору ховалася в торбинці. Маріанна несвідомо потягнулася до ляльчиної торбинки і, вхопивши пучками двох пальців книжечку, витягнула її звідти. Марк Леві "Геніальність на замовлення". Книга величиною з дівочий мізинець навіть розкривалася, але тексту, звичайно, на її сторінках не було. Зате намальована на білій обкладинці рука міцно стискала перо, а з-під нього врізнобіч розліталися жовті і блакитні птахи-думки. Зачудована Маріанна забула, де знаходиться. До реальності її повернув сторонній пильний погляд. Підвела голову. Її великі, як казала колись мама, на півобличчя блакитні очі зустрілися з примруженими карими очима власника галереї. Заклякла як впіймана на гарячому і вже й не знала, що робити з орігамі книжечкою, яку досі тримала в пальцях. Врешті простягнула її йому:
- Я читала цю... - розпочала, затнулася і розсміялася... - тобто не цю... а справжнє видання Леві "Геніальність на замовлення".
Чоловік також якось сумно всміхнувся і розуміюче кивнув. А Маріанна поспішила додати:
- Але книжка - лише... лише... - вона шукала вдале слово - лише чарівний аксесуар надзвичайної ляльки. Так! Насамперед мене зацікавила власниця книжечки. Якось вона не надто вписується серед усіх цих поважного віку речей. - Ковзнула поглядом по тридцятисантиметровій модерній красуні, зодягненій в рожевий оксамитовий сарафанчик до колін, у блакитних чобітках на струнких ніжках. Сумне, з повними сліз очима і відкритим чолом, обличчя обрамляло довге чорне волосся.
- А вона не продається. - Антиквар уважно глянув на Маріанну.
- Не продається? - Розгубилася молода жінка.
- Ні...
- А чому? Навіщо ж вона тут виставлена?
- Кампарі...
- Що? - Не зрозуміла Маріанна.
- Якщо дозволите одного вечора пригостити вас коктейлем "Кампарі", розповім вам усе, що цікавить про Маргіт.
- Маргіт... Хто така Маргіт?
Він не відповів, відвернувшись, аби приділити увагу покупцеві, який зацікавився монетами. Маріанна ще якусь хвилю потопталася у приміщенні. Однак поміж продавцем і покупцем зав'язалася така довга розмова про наявні в антиквара монети-мули, що вона врешті покинула крамничку. У найближчій кав'ярні за столиком на вулиці посмакувала какао, витягла з торбинки кулькову ручку і на серветці з жіночим профілем написала своє ім'я та номери телефону. Залишивши щедрі чайові, попросила офіціанта віднести серветку антикварові. Вийшла з кав'ярні і швидким кроком попрямувала в протилежний бік..."
http://www.dnipro-ukr.com.ua/
