ГОЙДАЛКА

І ще одна архівна замальовка із літературних проб 2000 року. 

ГОЙДАЛКА

Гойдалка підкорювала висоту. Роздмухуючи повітря, вона здавалося ось-ось зірветься у небо. Ця насолода здійматися вгору, з шалом вбираючи в себе радість польоту, щоразу п'янили Катрусю по-новому. Десь там, унизу, стояли її друзі, заздрісно зиркаючи на кружляння металевої пташини. А вона так стрімко мерехтіла перед їхніми очима, що полохлива душа вже давно вистрибнула з грудей та причаїлася десь поміж зеленим листям могутнього дуба. І байдуже. Бо відчуття висоти для неї - понад усе. 

Вона вже не бачила ані будинків, ані дерев, ані неба. Не було й дітей. Все злилося у скаженому африканському танці. Скакало, верещало. Верещало... верещало... верещало...

За спиною враз з'явилися крила і Катруся відірвалася від гойдалки. Летіла, заплющивши очі. Скоряючись змахам крил. Скільки минуло часу? Мить? Хвилина? Цього вона не знала. Політ скінчився. Дівчинка гепнулася на цемент, а летюча гойдалка врізалася їй у потилицю. Все сталося дуже швидко. Промайнувши повз застиглі фігурки дітей, незнайомий хлопчик спинив лет залізного птаха. Хтось відтягнув її ледь притомну подалі, на м'який пісок. 

Небо... Земля... Будинки... Друзі... Земля... Небо... Небо... Будинки... Небо.

Розплющила очі. Над нею схилилися перелякані обличчя дітлахів. Посміхнулася. Незнайомий хлопчик з'явився невідомо звідки. Перед ним мовчки розступився дитячий натовп. Підійшов до неї. У повітрі прошелестіло: "Рятівник". Слова долетіли до її мізків. Теплом торкнулися серця. 

На неї дивилися його великі чорні, не по-дитячому серйозні очі. І їй було дуже тепло від цього погляду. Подумала, які гарні кучерики у цього хлопчика. Літній вітерець так ніжно їх перебирає. 

Допоміг їй звестися на ноги. Це виявилося зовсім нескладно. У голові били громи, але в тілі була неймовірна легкість. Політ продовжувався. Відчуттям висоти вона поділилася з ним. А він говорив, що вона літала як справжня принцеса. І у її падінні було щось казкове. Побравшись за руки, вони пішли крізь дитячий натовп. Було тоді обом по шість. 

Плин років затер сліди дива. Літали окремо. Далеко одне від одного. Іноді тільки у снах приходило в гості до неї чи до нього рожевощоке дитинство зі щасливим відчуттям висоти і радістю спільного польоту. Трапляється защимить зранку серце на мить. А потім біжить кожен своєю дорогою, занурений у власні клопоти. І вже немає давньої казки. Бо залишилася вона там, де підкорювала висоту гойдалка.  
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%9B%D0%A3%D0%9A%D0%90-176567169149767/?ref=aymt_homepage_panel